очень нудно 
50 
Вони знову почали сходження. Під ногами осипалися дрібні камінці, пісок струменів униз, до пустелі, що розляглася в них за спинами, наче пласке гаряче деко без кінця й краю. Над головами в них, високо вгорі, чоловік у чорному невпинно піднімався вище й вище. Озирався він чи ні — зрозуміти було годі. Здавалося, він перестрибує через неймовірні провалля, видирається на прямовисні схили. Раз чи двічі він зникав із поля зору, але потім знову виринав, аж поки фіолетова завіса сутінок не сховала його від їхніх поглядів. Тоді вони розбили на ніч табір. Хлопчик майже не говорив, і стрілець подумав, а чи не знає Джейк про те, що сам він уже інтуїтивно відчув. Йому згадалося обличчя Катберта: розпашіле, розгублене, схвильоване. Згадався хліб. Птахи. «Кінець завжди такий, — подумав він. — Знову й знову все закінчується саме так». Пошуки пригод і шляхи ведуть тебе далі й далі, але закінчуються вони в одному й тому самому місці — на землі, де скоюється вбивство.
Та, мабуть, є на світі один-єдиний виняток — дорога до Вежі. Там ка покаже своє істинне обличчя.
Хлопчик, якому судилося стати жертвою, невинне юне дитя, обличчя котрого освітлювало полум'я крихітного вогнища, від утоми не витримав і задрімав над своєю вечерею з бобів. Стрілець дбайливо вкрив його попоною, а сам згорнувся калачиком і заснув.
Розділ III
Оракул і гори
І
Хлопчик знайшов провидицю, і це мало не коштувало йому життя.
Уві сні стрілець відчув слабкий поштовх якогось глибинного інстинкту і прокинувся. Все навколо огортала непроглядна пітьма, що прийшла на зміну сутінкам. Саме в сутінки вони з Джейком досягли порослої травою та майже рівної ділянки — справжньої оази, яка розташовувалася над першим узвишшям розкиданого передгір'я. Навіть під час виснажливих сходжень, коли вони щосили видиралися на гору, змагаючись за кожен фут із безжалісним нищівним сонцем, було чутно, як там, зверху, в зелених вербових дібровах знадливо потирають ніжка об ніжку цвіркуни. Стрілець тримався спокійно, та й хлопчик принаймні зберігав видимість спокою на обличчі (і стрілець цим пишався). Але Джейкові не вдавалося приховати дикий вираз безбарвних очей, нерухомий, наче в коня, що чує воду і не поніс тільки тому, що його стримує туго натягнутий повід, гіпнотичне повеління вершника. Коня у такому стані, коли тільки взаєморозуміння (а не шпори) може стримати на місці. Стрілець і сам відчував, що від цвірчання йому паморочиться в голові, тож міг збагнути міру Джейкової спраги. Руки наче самі намацували тверді виступи, за які можна чіплятися, лізучи нагору, а коліна благали, щоби їх подряпали об гострі камінці, випрошували крихітних, прикрих, щемких порізів.
Всю дорогу нещадне сонце палило їх своїм промінням. Навіть коли воно — непомірно велике і криваво-червоне — вже почало хилитися до заходу, то все одно не здавалося, вперто просвічувало крізь розколину в горах праворуч від них, засліплюючи їм очі й перетворюючи кожну краплину поту на призму страждання.
Потім почалася меч-трава. Спочатку це були тільки миршаві пожовклі кущики, що з дивовижною живучістю чіплялися за неродючий розмитий грунт. Трохи вище вони поступилися місцем чортовому зіллю, спочатку куцому, потім зеленому й буйному… а тоді ніздрі залоскотав приємний запах справжньої трави, що росла впереміш із тимофіївкою в тіні перших карликових ялин. Стрілець помітив, як там, у тінистій гущавині трави, рухається щось дугоподібне і коричневе. Видобувши револьвера, він вистрелив і вбив кролика раніше, ніж Джейку стиг вигукнути від здивування. А наступної миті вже ховав револьвер у кобуру.
— Станемо тут, — сказав стрілець. Попереду зарості трави вели у хащі зелених верб — неймовірне, дивовижне видовище після випаленого стерильного безмежжя сланцевої пустелі. Там, мабуть, є джерело, а можливо, й декілька, та жадана прохолода, але на відкритій місцині все-таки краще. Кожен крок давався хлопчикові дуже тяжко. Крім того, в тінистій гущавині пущі можуть водитися кажани-кровососи, котрі заважатимуть малому спати, яким би глибоким не був сон. Гякщо це вампіри, то жоден із них не прокинеться вранці… принаймні, не в цьому світі.
— Піду наберу хмизу, — сказав хлопчик.
Стрілець посміхнувся.
— Ні, Джейку, не підеш. Сідай-но.
Чиї це слова? Якоїсь жінки. Сюзанни? Він не пригадував. «Час — злодій, що краде пам'ять» — оці слова належали Ваннеєві, це він пам'ятав.
50 
