Последние отзывы

  102  

Один з таких недавно сам зізнався в шахрайстві нашому кореспондентові. Цей так званий „ясновидець“, Джон Сміт із Паунела, штат Мен, заявив нашому кореспондентові: „То був хитрий трюк з метою оплатити мої лікарняні рахунки. А якби мені ще пощастило зробити книжку, я б зміг розквитатися з усіма боргами й пожити кілька років собі на втіху. Нині люди вірять чому завгодно, то чом би й мені не урвати ласий шматок?“ І Сміт цинічно посміхнувся.

Завдяки „Всепроникному погляду“, який завжди застерігав своїх читачів, що на одного справжнього ясновидця припадає по два дурисвіти, ласого шматка Джонові Сміту тепер не бачити. І ми знов повторюємо свою обіцянку сплатити 1000 доларів кожному, хто наведе неспростовні докази, що викриють того чи того з наших славнозвісних екстрасенсів як шахрая.

Дурисвіти й шахраї, стережіться!»

Джонні прочитав ту статейку двічі, не помічаючи снігу, що сипав усе рясніше. І несамохіть посміхнувся. Атож, недремна преса не полюбляє, коли якийсь провінційний мужлай спускає її зі сходів. Він засунув журнальну сторінку назад у конверт і поклав його в кишеню до іншої пошти.

— Ну що ж, Дісе, — мовив він уголос, — сподіваюся, ти ще досі ходиш у синцях.

2

Батько сприйняв це не так добродушно. Прочитавши статейку, він з огидою припечатав журнальний аркушик до кухонного столу.

— Тобі слід притягти того сучого сина до суду. Це ж не що інше, як наклеп, Джонні. Злонавмисна мерзенна брехня.

— Цілком з тобою згоден, — відказав Джонні. Надворі було темно. Тихий сніг, що падав цілий день, на вечір перейшов у справжню зимову хурделицю. Вітер свистів і завивав навколо острішшя. Під’їзну дорогу вкрили хвилясті снігові дюни. — Але при нашій з ним розмові не було свідків, і Діс це чудово знає. Тільки його слово проти мого.

— Йому навіть не стало духу підписатися під цією брехнею, — не вгавав Герб. — Ти поглянь: «наш кореспондент»! А хто він такий, той кореспондент? Назвіть його мені, ось чого я хочу!

— Можеш тільки хотіти, — посміхаючись, сказав Джонні. — Це однаково що підійти на вулиці до найлихішого хулігана, приліпивши собі до гепи табличку: «Ану, наддай мені чимдуж!» Вони тобі справжнісінький хрестовий похід влаштують, витягнуть усе це на першу сторінку і так далі. Ні, дякую. Як на мене, то вони зробили мені добру послугу. Я не хочу кар’єри ясновидця, не хочу повідати людям, де їхні дідусі ховають свої цінні папери чи хто виграє чвертьфінал у Скарборо. Або візьми оту лотерею. — Серед новин, які найдужче вразили Джонні, коли він вийшов із коми, було те, що в Мені, та й доброму десятку інших штатів, стали легально проводити грошові лотереї. — За останній місяць я одержав шістнадцять листів від людей, що хочуть знати, на який номер випаде головний виграш. Це просто маячня. Навіть якби я міг сказати, — а я не можу, — то що б їм це дало? У цій лотереї однаково не вибереш собі потрібного квитка, а мусиш купувати що є. Та листи все йдуть.

— Не розумію, яке це має відношення до отієї брудної писанини?

— Якщо люди вважатимуть, що я дурисвіт, то, може, дадуть мені спокій.

— А-а, — мовив Герб. — Тепер розумію. — Він запалив люльку. — Тобі воно весь час було не до душі, правда ж?

— Так, — відповів Джонні. — Ми з тобою ніколи не розводилися на цю тему, і мені було хоч трохи легше. А то всі інші люди начебто заповзялися тільки про це й говорити.

Та річ була не тільки й не стільки в тому, що людям кортіло поговорити, це ще не так бентежило б Джонні. Але щоразу, як йому траплялося зайти до найближчої крамниці купити лимонаду чи хліба, дівчина-продавщиця намагалася так узяти в нього гроші, щоб не торкнутись його руки, і в очах її він непомильно бачив запопадливість і переляк. Батькові знайомі при зустрічі не подавали йому руки, а вітально змахували нею в повітрі. У жовтні Герб найняв одну місцеву школярку, щоб вона раз на тиждень прибирала в домі. Та через три тижні вона, нічого не пояснивши, перестала приходити — певно, хтось у школі сказав їй, у кого вона прибирає. Здавалося, на кожного, хто хотів, щоб Джонні доторкнувся до нього, щось повідав, виявив свій незвичайний хист, було двоє таких, що вважали його ніби за прокаженого. І тоді Джонні згадував, як дивилися на нього оті медсестри в лікарні, коли він сказав Ейлін Мегон, що у неї в домі пожежа, — як сороки на телефонному дроті. Згадував і телерепортера, що після несподіваного повороту прес-конференції сахався від нього й підтакував кожному слову, аби тільки Джонні не торкнувсь його рукою. І те, і те було ненормальним.

  102