116 
— Поможіть мені, — пробурмотів Джонні.
Беннермен допоміг йому підвестися.
— Тепер до естради, — сказав Джонні.
— Не треба, Джонні. Краще вертаймося.
Джонні, мов сліпий, ступив повз нього й важко побрів до естради, що величезним темним півколом, бовваніла попереду. Та похмура тінь громадилася в темряві, наче склеп, де витала сама смерть.
Беннермен побіг і наздогнав Джонні.
— Джонні, хто він? Ви вже знаєте хто?
— Під нігтями жертв нічого не знайшли, бо на ньому був дощовик, — сказав Джонні, важко сапаючи за кожним словом. — Дощовик з каптуром. Слизький вініловий дощовик. Перегляньте давні рапорти. Перегляньте рапорти, і ви побачите. В усі ті дні йшов дощ або сніг. Звісно, що вони дряпали його. Відбивалися. Аякже. Але пальці їхні щораз зісковзували.
— Хто він, Джонні? Хто?
— Не знаю. Але дізнаюся.
Він спіткнувся на першій із шести сходинок, що вели на естраду, захитався і напевне впав би, якби Беннермен не підхопив його під руку. Вони піднялися на поміст. Тут, під заокруглим дахом, снігу було зовсім мало, тільки трохи припорошило мостини. Беннермен присвітив ліхтариком униз, а Джонні опустився навкарачки й повільно поповз уперед. Руки його були аж багрові. Вони здавалися Беннерменові шматками сирого м’яса.
Раптом Джонні завмер і нашорошився, наче мисливський собака в стойці.
— Тут, — тихо мовив він. — Він зробив це тут.
І враз наринули образи, матеріальні враження, відчуття. Мідний присмак у роті від збудження, підсилюваного свідомістю того, що можуть застукати. Дівчинка пручається, пробує кричати. Він затуляє їй рота рукою в рукавичці. Збудження сягає над усі межі. Де вам мене схопити — я Невидимець… ну, а тепер тобі досить бруду, матусю?…
Джонні застогнав, сіпаючи головою вниз і вгору.
(З тріском рветься одіж. Щось тепле, мокре. Кров? Сім’я? Сеча?)
Джонні почало тіпати. Пасма волосся впали на обличчя. Його обличчя. Його щире, усміхнене обличчя, облямоване краями каптура… І ось у ту саму останню мить його (мої) руки змикаються на дитячій шиї і стискають… стискають… стискають…
Образи почали тьмяніти, і руки його послабли. Він заточився вперед і простягся на помості, здригаючись від ридань. Коли Беннермен торкнув його за плече, Джонні закричав і з перекошеним від жаху обличчям поповз убік. Та зрештою, мало-помалу, його відпустило. Він ткнувся головою в невисокий бар’єрчик естради й заплющив очі. По тілу його раз у раз перебігав дрож. Штани й куртка були в снігу.
— Я знаю, хто це, — сказав він.
10
Через п’ятнадцять хвилин Джонні сидів у шерифовому кабінеті, роздягтись до трусів і тулячись до електричного коминка. Вигляд він і досі мав змерзлий і жалюгідний, але його вже не трусило.
— Так-таки не хочете кави? Джонні похитав головою.
— Не терплю її смаку.
— Джонні… — Беннермен сів. — Ви справді про щось дізналися?
— Я знаю, хто їх убив. Зрештою ви б усе одно на нього вийшли. Просто він надто близько. Ви навіть бачили його в тому дощовику. В лискучому глухому дощовику. Він уранці пропускає дітей через дорогу. Піднімає стоп-знак і дає дітям перейти.
Беннермен витріщився на нього, мов громом уражений.
— Ви говорите про Френка? Про Френка Додда? Та ви збожеволіли!
— Їх убив Френк Додд, — сказав Джонні. — Їх усіх убив Френк Додд.
У шерифа був такий вираз обличчя, ніби він не знав, чи взяти Джонні на сміх, чи добре врізати йому.
— Це найбезглуздіша дурниця, яку я тільки чув, — мовив він нарешті. — Френк Додд — добрий служака і славний хлопець. У листопаді наступного року він має балотуватися на місце начальника муніципальної поліції, і я залюбки підтримаю його кандидатуру. — На стомленому шерифовому обличчі з’явилась іронічна й зневажлива посмішка. — Френкові двадцять п’ять років. То, виходить, він почав чинити цю бісову мерзоту в дев’ятнадцять? Він живе дуже тихим життям, разом з матір’ю, вона літня й недужа жінка — підвищений тиск, негаразд із щитовидкою, розвивається діабет. Ні, Джонні, це ви попали пальцем у небо. Френк Додд не може бути вбивцею. Головою за це ручуся.
— На два чи три роки вбивства припинились, — сказав Джонні, — Де був тоді Френк Додд? Був він у місті?
Беннермен подивився на нього, але вже без іронії. Тепер його погляд був жорсткий. Жорсткий і гнівний.
— Я більш не бажаю про це чути. Ви мені правду казали, ви просто дурисвіт, та й годі. Ну що ж, газетну рекламу ви вже, вважайте, собі забезпечили, але це не означає, що я маю сидіти тут і слухати, як ви паплюжите мого службовця, гідну людину, яку я…
116 
