ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Мои дорогие мужчины

Книга конечно хорошая, но для меня чего-то не хватает >>>>>

Дерзкая девчонка

Дуже приємний головний герой) щось в ньому є тому варто прочитати >>>>>

Грезы наяву

Неплохо, если бы сократить вдвое. Слишком растянуто. Но, читать можно >>>>>

Все по-честному

В моем "случае " дополнительно к верхнему клиенту >>>>>

Все по-честному

Спасибо автору, в моем очень хочется позитива и я его получила,веселый романчик,не лишён юмора, правда конец хотелось... >>>>>




  183  

Тату, я розумію, це скидається на маячню. Мені й самому так здається. Але я не маю і найменшого сумніву, що загроза страшна й цілком реальна, і не хочу применшувати її чи заплющувати на неї очі. Ні ти, ні хто інший і досі не знаєте, що я втік від Четсвортів зовсім не через ту пожежу в ресторані. Мабуть, я тікав тоді від Грега Стілсона і від того, що мав зробити. Як ото Ілія, що сховався в печері, чи Йона, що опинився в череві кита. Розумієш, я думав: почекаймо — побачимо. Побачимо, чи з’являться якісь реальні призвістки такого страхітливого майбутнього. То, може, я б і досі чекав, але минулої осені в мене почастішали й посилились напади головного болю і до того ж сталась одна прикра історія в дорожній бригаді, де я працював. Я думаю, Кійт Стренг, наш бригадир, не забув про неї і…

2

Витяг з протоколу свідчень, заслуханих так званою «Стілсонівською комісією» під головуванням сенатора від штату Мен Вільяма Коуена.

Опит свідка провадить м-р Норман Д. Верайзер, головний юрисконсульт комісії.

Свідок — м-р Кійт Стренг, що проживає в м. Фініксі, штат Арізона, бульвар Дезерт, 1421.

Дата опиту — 17 серпня 1979 р.

Верайзер. На той час Джон Сміт працював в управлінні громадських робіт міста Фінікса, чи не так?

Стренг. Так, сер.

В. Це був початок грудня 1978 року?

С. Так, сер.

В. Чи сталося щось особливе 7 грудня? Щось дотичне до Джона Сміта?

С. Так, сер. Справді сталося.

В. Зробіть ласку, розкажіть про це комісії.

С. Мені тоді якраз треба було з’їздити на склад, привезти оранжевої фарби, дві бочечки по сорок галонів. Ми, знаєте, робимо нею дорожню розмітку. А того дня Джонні, цебто Джон Сміт, якраз поновлював осьову лінію на Роузмонт-авеню. Ну от, повертаюсь я десь о чверть на п’яту, за сорок п’ять хвилин до кінця роботи, аж тут до мене підходить Герман Джоулін, ви його вже викликали, та й каже: «Слухай, Кійте, ти б глянув на Джонні. Щось із ним негаразд. Я до нього заговорив, а він ніби й не чує. Мало не наїхав на мене. Може, ти приведеш його до тями». Отак і сказав. Тоді я питаю: «Що ж із ним таке, Гермі?» А він мені: «Ти сам подивися. Схоже, що той жевжик трохи чокнувся». Ну, їду я туди, спершу все наче гаразд, аж раптом — мамо рідна!..

В. Що ж ви побачили?

С. Цебто ще перед тим, як доїхав до Джонні?

В. Атож.

С. Бачу: та лінія, що він робив, почала кривуляти. Спершу ледь-ледь — там трішки в один бік, там у другий. Цебто, розумієте, стала не зовсім рівна. А Джонні був у нашій бригаді найкращий розмітник. Ну, а далі пішло взагалі казна-що. Всю дорогу розмалював петлями й колами. Подекуди навіть по кілька кіл на одному місці виписав. А метрів сто по узбіччю лінію протяг.

В. То що ви вдіяли?

С. Я зупинив його. Звісно, не зразу. Спершу під’їхав збоку й погукав. Разів п’ять гукнув чимдуж, а він і вухом не веде. Аж раптом як крутне кермо і просто мені в бік — хрясь! А машина ж то дорожньої управи. Тоді я почав сигналити й знову загукав, і врешті до нього начебто дійшло. Загальмував він і дивиться на мене. Ну, я йому: що ж це ти, кажу, в біса, робиш?

В. А він що відповів?

С. Він сказав: «Привіт». Ото й тільки. «Привіт, Кійте». Так наче все пречудово.

В. Ну, а ви?

С. Я скипів. Себе не тямив з люті. А Джонні стоїть на своїй тарадайці, глипає очима й за борт тримається, так наче боїться впасти. Отоді я й збагнув, що йому таки погано. Він, знаєте, й завжди був худий, а тут ще побілів, як крейда, і рот йому… як би це сказати… мовби перекосило. Спершу він навіть не зрозумів, про що йдеться. Та потім обернувся й побачив ту свою лінію — вихилясом по всій дорозі…

В. І що ж він сказав?

С. Перепросив. А тоді… ну, не знаю… захитався, чи що, і затулив рукою праве око. Я його питаю, що з ним, а він… він щось таке почав варнякати... геть нісенітне.

Коуен. Містере Стренг, комісію особливо цікавить усе, що казав тоді Сміт, це може багато чого прояснити. Ви не могли б пригадати його слова?

С. Ну, спершу він сказав, що з ним усе гаразд, от тільки паленою гумою тхне. Шини горять, на багатті. А тоді раптом каже: «Не заряджайте той акумулятор, а то він вибухне». І щось наче таке: «Все на місці, обидва гучномовці на осонні. Дерева будуть цілі». Оце все, що я запам’ятав. Я ж кажу, суцільна нісенітниця, бредня.

  183