5 
Цей сон снився йому дедалі рідше, бо тепер уже не відповідав дійсності. Грег був тепер зовсім не той шмаркатий недоросток. Що правда, те правда: в дитинстві він багато хворів, погано ріс, але потім надолужив своє і став надійною опорою матері…
А батько помер. І не міг цього побачити. Та й Грег не міг заштовхати ті батькові слова назад йому в горлянку, бо батько загинув при вибуху на нафтовій свердловині, він був мертвий, і Грегові хотілося хоч раз викопати його з могили й гукнути в його напівзотліле обличчя: «Ти помилився, татусю, ти помилився щодо мене!» — а тоді добряче двигнути його, як ото…
Як ото сьогодні того собаку.
Знов заболіла голова, але вже не так, як перед тим.
— Ні, я не божевільний, — повторив Грег, але тепер його слова заглушила музика.
Мати часто казала, що його чекає велике майбутнє, і він вірив у це. Треба тільки стримуватися від таких вибухів, як з тією дівчиною і сьогодні з собакою, берегти свою репутацію.
Хоч яке буде його звеличення, він знатиме, коли воно надійде. Щодо цього Грег не мав і найменшого сумніву.
Він знов подумав про того собаку, і тепер ця згадка викликала в нього тільки посмішку, холодну й байдужну.
Його звеличення настане. Можливо, доведеться чекати цього ще не один рік, та дарма: він молодий, а коли розумієш, що не можна осягти всього одразу, то бути молодим зовсім непогано. Головне — вірити в своє майбутнє, і воно зрештою настане. А він вірив.
І хай боронить бог та його синок Ісус кожного, хто спробує стати йому, Грегові, на шляху.
Грег Стілсон вистромив засмаглий лікоть з вікна машини й почав підсвистувати мелодії, що звучала по радіо. Тоді наддав газу, розігнав свій вірний «меркурій» до сімдесяти миль на годину й помчав прямою грейдерною дорогою серед ланів штату Айова назустріч майбутньому — хоч би яке воно було.
Частина перша
КОЛЕСО ФОРТУНИ
Розділ перший
1
Про той вечір у Сейри лишилося тільки два спогади — виграш на Колесі Фортуни і маска. Та минав час, спливали роки, і, коли вона зважувалася пригадувати той жахливий вечір, на думку їй спадала лише маска.
Він мешкав у багатоквартирному будинку в Клівз-Мілзі. За чверть до восьмої Сейра, залишивши машину за рогом, подзвонила біля дверей будинку. Того вечора вони мали їхати її машиною, бо свою Джонні завіз до майстерні Тіббетсів у Хемпдені — в ній заїдало підшипник чи щось подібне. Ремонт обійдеться недешево, сказав Джонні по телефону й засміявся отим своїм джонні-смітівським сміхом. Сейра б уже напевне лила сльози, якби таке спіткало її машину, — а власне, її гаманець.
Вона пройшла через вестибюль до сходів, поминувши дошку оголошень на стіні. Там звичайно біліли картки-об’явки: хто продавав мотоцикл, хто стереоапаратуру, пропонували свої послуги друкарки, хтось просив узяти його пасажиром до Канзасу чи Каліфорнії, а ще хтось шукав супутників у подорож на Флориду, щоб по черзі вести машину й ділити витрати на бензин. Та сьогодні на дошці найперше впадав у око великий плакат: міцно стиснутий кулак на бентежно-червоному, наче полум’я, тлі та одне-єдине слово — «Страйкуйте!» Був кінець жовтня 1970 року.
Джонні наймав квартиру на другому поверсі, з вікнами на вулицю, — «горішній особняк», казав він, — де можна було стати біля вікна у смокінгу, як Рамон Новарро[1], з бокатим келихом шипучого вина в руці, й споглядати пульсування великого серця Клівз-Мілза: юрбу, що сунула з кінотеатру, прудкі таксі, мерехтіння неонових реклам.
Власне кажучи, Клівз-Мілз і складався з тієї головної вулиці із світлофором на перехресті (після шостої вечора його перемикали на мигавку), двох десятків крамниць та невеличкої фабрики, що виробляла мокасини. Як і більшість містечок навколо Ороно, де був університет штату Мен, він жив переважно з того, що постачав студентам товари повсякденного вжитку — пиво, вино, бензин, рок-н-рол, харчові напівфабрикати, наркотики, бакалію, житло, кінофільми. Кінотеатр мав назву «Тінь». Протягом навчального року там показували справді художні фільми та ностальгічні картини сорокових років. А влітку безперервно крутили «вестерни» за участю Клінта Іствуда.
Джонні й Сейра закінчили університет рік тому, і тепер обоє вчителювали у клівз-мілзькій середній школі, яка, одна з небагатьох, ще не була поглинута об’єднаною окружною системою освіти. Викладачі й адміністративні працівники університету, а також студенти вподобали Клівз як спальний корпус, і місто мало з цього неабиякий зиск. Мало воно й гарну середню школу з найсучаснішим обладнанням. І хоч би що там бурчали городяни про «тих університетських» з їхніми «тяжко розумними» балачками, демонстраціями за припинення війни у В’єтнамі та втручанням у місцеві справи, проте ніхто з них і слова не казав проти доларів, що пливли до міської скарбниці у вигляді податків на ошатні професорські особняки та багатоквартирні будинки в районі, що його дехто із студентів називав «стук-грюк-забудовою», а дехто — «кварталом-привидом».
5 
