очень нудно 
51 
6
О чверть на дев’яту наступного ранку Марі зайшла до палати Джонні й сказала:
— Приїхали ваші мама й тато. Ви хочете з ними побачитись?
— Так, звичайно, хочу.
Цього ранку він почував себе набагато краще, не таким кволим і запамороченим. Але думка про зустріч з батьками трохи лякала його. За вимірами свідомих спогадів, він бачився з ними востаннє місяців п’ять тому. Батько тоді закладав фундамент будинку, який стоїть уже, певне, років три, а то й більше. А мати годувала його домашніми тушкованими бобами та яблучним пирогом і все бідкалася, як він схуд.
Марі вже повернулася до дверей, та він мляво схопив її за руку.
— А як вони на вигляд? Я маю на увазі…
— Вигляд у них чудовий.
— Еге. Добре.
— Вам можна побути з ними всього півгодини. І ще трохи ввечері, якщо не дуже стомитесь після обстежень у неврології.
— Це розпорядження доктора Брауна?
— І доктора Вейзака.
— Гаразд. Поки що. Навряд чи я ще довго дозволятиму їм тицяти й штрикати мене.
Марі видимо вагалася.
— Щось іще? — спитав Джонні.
— Та ні… не тепер. Вам, мабуть, не терпиться побачити батьків. Зараз я пришлю їх сюди.
Він знервовано чекав. Друге ліжко було вже порожнє: хворого на рак забрали з палати, поки Джонні спав після валіуму.
Двері відчинились. Увійшли мати й батько. Джонні відчув водночас і біль, і полегкість: біль — тому що вони таки постаріли, а отже, все було правда; полегкість — тому що переміни в них були не такі вже й разючі. А коли вони не дуже змінилися, то, певне, це ж саме можна сказати й про нього.
Але щось у ньому таки змінилося, змінилося докорінно, і ця переміна могла стати фатальною.
Ледве він устиг про це подумати як його обвинули материні руки, в ніздрі вдарив запах її фіалкових сухих парфумів, і вона зашепотіла:
— Дяка Господові, Джонні, дяка Господові, дяка Господові, ти прокинувся.
Він теж обняв її як міг міцніше, хоч руки його ще не мали достатньої сили й тут-таки безпорадно впали, — і раптом за кілька секунд дізнався про все, що з нею діється, що вона думає і що її чекає. Потім усе те зникло, поринуло в сутінь, як і отой темний перехід, що ввижався йому в сні. Та коли Віра розімкнула обійми, щоб подивитися на нього, палка радість у її очах нараз змінилася глибоким занепокоєнням.
З уст Джонні, немов самі собою, злетіли слова:
— Ти вживай ті ліки, мамо. Так треба.
Очі її розширились, вона облизнула губи — а поруч неї стояв Герб, і в очах його блищали сльози. Він схуд, далеко не такою мірою, як поправилася Віра, та все ж помітно. Чуприна його порідшала, проте обличчя лишилося таким самим — простим, щирим і любим. Він дістав із задньої кишені велику картату хустку й витер очі. Потім простяг руку.
— Здоров, синку, — мовив він. — Добре, що ти знов з нами.
Джонні чимдуж потиснув простягнену руку; його бліді, кволі пальці потонули в грубій батьковій долоні. Він переводив погляд з батька на матір: подивився на Віру в бахматому чорнувато-синьому брючному костюмі, потім знов на Герба в страхітливому картатому піджаку, що робив його схожим на якогось торговця пилососами з Канзасу, — і залився слізьми.
— Пробачте, — сказав він. — Пробачте, це просто…
— Плач, плач, — промовила Віра, сідаючи на край його ліжка. Обличчя її стало спокійне і ясне. Тепер на ньому переважала печать материнства, а не душевної хвороби. — Поплач, іноді це корисно.
І Джонні плакав.
7
Герб повідомив Джонні, що померла тітонька Жермен. Віра розказала, що нарешті знайшлися кошти на громадський зал у Паунелі й місяць тому, тільки-но відтанула земля, розпочали будівництво. Герб додав, що пропонував міським властям свої послуги, але, мабуть, чесна робота їм не по кишені.
— Ой, мовчи вже ти, горе, — мовила Віра.
Вони трохи помовчали, тоді Віра заговорила знов:
— Ти маєш розуміти, Джонні, що твоє одужання — це чудо Господнє. Лікарі вже були втратили надію. У Матвія в главі дев’ятій сказано…
— Віро, — застережливо мовив Герб.
— Ну звісно, це чудо, мамо. Я знаю.
— Ти… ти знаєш?
— Авжеж. І хочу поговорити з тобою про це… почути, як ти все пояснюєш… ось тільки стану знов на ноги.
Віра втупилася в нього, аж рота розкривши. Джонні поглянув повз неї на батька, і на якусь мить їхні очі зустрілись. У погляді батька він побачив велику полегкість. Герб порозуміло кивнув йому головою.
51 
