очень нудно 
62 
— Не скажу.
— А тепер вам треба відпочити. Завтра буде нелегкий день.
2
Славнозвісного доктора Руоппа під час операції Джонні так і не побачив — йому було видно лише рогові окуляри з грубими скельцями та велику жирову ґулю в лівому кутику чола. Решту докторової особи приховували шапочка, маска, халат і рукавички.
Перед операцією Джонні зробили два уколи — димедрол і атропін, — і, коли його привезли до операційної, він почував себе легким, як повітряний змій. До нього підійшла лікарка-анестезіолог з таким величезним шприцом новокаїну, якого Джонні ще зроду не бачив. Він зрозумів, що буде боляче, і не помилився. Лікарка ввела голку між L4 і L5 — четвертим і п’ятим спинними хребцями, — досить високо, щоб не зачепити cauda equina [26], цей пучок нервів в основі хребта, що й справді трохи скидається на кінський хвіст.
Джонні лежав на животі й кусав руку, щоб не закричати.
Минула, як йому здалося, вічність, поки біль почав ущухати, змінюючись глухим відчуттям тиску. Всю нижню половину тіла наче геть одібрало.
Над ним схилилася голова доктора Руоппа. «Зелений бандит, — подумав Джонні. — Джесс Джеймс у рогових окулярах. Гаманець або життя!»
— Як ви себе почуваєте, містере Сміт? — спитав Руопп.
— Добре. Але волів би більше так себе не почувати.
— Можете почитати журнали, коли хочете. Чи спостерігати операцію в отому дзеркалі, якщо вас це не страхатиме.
— Гаразд.
— Сестро, який там у нас кров’яний тиск?
— Сто двадцять на сімдесят шість, докторе.
— Чудово. То що, колеги, починаймо?
— Тільки не відбатуйте мені стручка, — кволо промовив Джонні і здивувався, почувши у відповідь щирий сміх. Обтягнута тонкою гумовою рукавичкою рука хірурга поплескала його по плечу під простиралом.
Джонні дивився, як Руопп узяв скальпель і зник за зеленою запоною, що звисала з металевого обруча над операційним столом. Дзеркало було опукле, і Джонні бачив усе трохи викривлено, проте загалом досить добре.
— Так-так, — приказував Руопп. — Так, от-от-от… оце нам і треба… те-те-те… добре… сестро, затискач, будь ласка, ну ж бо, прокиньтеся, бога ради… та-а-к… а тепер, мабуть, дайте мені оте… ні, заберіть… не давайте що я кажу, давайте що треба… так, добре. Жилки, будь ласка.
Сестра подала йому щипцями щось ніби жмуток сплутаних тонких дротинок. Руопп просто в повітрі обережно витягав пінцетом по одній жилці.
«Наче спагетті їсть, — подумав Джонні. — А підлива, ти глянь, яка…» На цю думку йому стало млосно, і він одвів погляд. Нагорі, на галереї, сиділи інші бандити й дивилися вниз на нього. Очі їхні здавалися тьмяними, безжальними й моторошними. Потім Джонні вгледів Вейзака — той сидів третій праворуч, з акуратно пришпиленим до халата годинником.
Джонні кивнув йому головою.
Вейзак кивнув у відповідь.
Від цього трохи полегшало.
3
Руопп наклав останні, шви між колінами й литками, і Джонні перевернули. Операція тривала. Анестезіолог спитала, як він себе почуває. Джонні відповів: досить добре як на такі обставини. Вона спитала, чи не хоче він послухати магнітофонні записи, Джонні сказав, що це було б чудово. За хвилю в операційній залунав чистий, дзвінкий голос Джоан Баез. Руопп і далі робив своє діло. Джонні відчув сонноту й задрімав. Коли він прокинувся, операція все ще тривала. Вейзак так само сидів на галереї. Джонні звів руку, даючи знати, що бачить його, і Вейзак знову кивнув головою.
4
Ще за годину було по всьому. Його відвезли до післяопераційної палати, де незнайома сестра почала без упину запитувати його, скількох пальців у нього на ногах вона торкається. Через деякий час Джонні зміг відповісти правильно.
Зайшов Руопп; тепер його бандитська маска теліпалася збоку.
— Все гаразд? — спитав він.
— Так.
— Операція минула цілком успішно, — сказав Руопп. — Я сподіваюся, все буде добре.
— Я радий.
— Вам буде боляче, — провадив Руопп. — Можливо, буде й дуже боляче. Та й дальші лікувальні процедури попервах завдаватимуть страшного болю. Треба терпіти.
— Треба терпіти… — пробурмотів Джонні.
— Ну, бувайте, — мовив Руопп і пішов.
Мабуть, подумав Джонні, щоб устигнути завидна пограти в гольф у місцевому клубі.
5
Буде й дуже боляче.
На дев’яту годину вечора останні рештки місцевого наркозу звітрились, і Джонні мало не конав з болю. Йому заборонили совати ногами без допомоги двох медсестер. Відчуття було таке, ніби на коліна йому наділи манжети, втикані зсередини цвяхами, а потім безжально затягли їх до відпору. Час ледь посувався, повз наче равлик. Джонні зводив очі на годинник з певністю, що минула добра година, відколи він поглянув на циферблат востаннє, та виявлялося, що це було всього чотири хвилини тому. Він не мав сумніву, що й хвилини більше не витримає, проте спливала хвилина — і він починав думати, що наступної не знесе вже напевне.
62 
