очень нудно 
68 
Ні до чого в природі й урагани, а проте вони бурхають і бурхають щороку, і хоч би що казав Герб, сварку було вже не спинити. Вона насувалася давно.
— Якщо ти покладешся на Господа бога, Джонні… — знов завела своєї Віра.
— Я більш ні на кого ні в чому не покладаюся.
— Мені прикро чути це від тебе, — сказала вона. Голос її звучав сухо й відчужено. — Слуги сатани пролазять скрізь. Вони прагнутимуть відвернути тебе від твого призначення. І схоже на те, що вони вже багато чого досягли.
— Тобі доконче треба зробити з цього якусь… нескінченну виставу, правда ж? То я скажу тобі, що воно було: був безглуздий випадок, два шмаркачі їхали бік у бік, а тут трапився я, і з мене тільки пір’я полетіло. Ти знаєш, чого я хочу, мамо? Скоріше вибратися звідси. Оце те, чого я найдужче хочу. А ще хочу, щоб ти й далі вживала свої ліки і… І спробувала спуститися з-над хмар на землю. Оце і все, чого я хочу.
— Я йду звідси. — Віра встала. Обличчя її було бліде й змарніле. — Я молитимуся за тебе, Джонні.
Він дивився на матір, безпорадну, прибиту й нещасну. Лють його зникла. Вилилася на неї.
— Вживай ліки! — мовив він.
— Я молитиму бога, щоб ти прозрів.
Вона вийшла з палати із застиглим і незворушним, як камінь, обличчям.
Джонні безпорадно поглянув на батька.
— Даремно ти так, Джоне, — сказав Герб.
— Я страшенно стомився. А від цього не стаєш ні розважливішим, ні спокійнішим.
— Еге ж, — зітхнув Герб.
Здавалося, він хотів ще щось сказати, але промовчав.
— Вона таки справді збирається до Каліфорнії, на ті збори з приводу летючих тарілок, чи що воно там?
— Так. Але, може, й передумає. Тепер ніколи не знаєш, що їй стукне в голову завтра, а до тих зборів ще цілий місяць.
— Ти повинен щось удіяти.
— Он як? Що? Замкнути її? Взяти під варту?
Джонні похитав головою.
— Не знаю. Але, мабуть, час уже тобі подумати про це серйозно, а не вдавати, ніби нічого не сталося. Вона хвора жінка. Ти не можеш цього не бачити.
Герб голосно сказав:
— Вона не була хвора, поки ти не…
Джонні здригнувся, наче від удару.
— Ой, пробач, Джоне. Я не хотів…
— Нічого, тату.
— Та ні, я справді не те хотів сказати. — На Гербовому обличчі відбивалося страждання. — Слухай, піду-но я за нею. Мабуть, вона вже розкидає по коридорах оті свої листки.
— Іди.
— Джонні, постарайся забути про все й думай тільки про одужання. Вона ж любить тебе, і я люблю. Не май на нас зла.
— Ні. Все гаразд, тату.
Герб поцілував Джонні в щоку.
— Треба йти за нею.
— Гаразд.
Герб пішов. Залишившись сам, Джонні підвівся й невпевнено прошкандибав три кроки від ліжка до крісла. Не багато. Але вже щось. Початок. Він ще дужче, ніж батько, шкодував, що так по-дурному напався на матір. Шкодував, бо в ньому дедалі більше міцніло дивне передчуття, що жити їй лишилося не довго.
2
Вживати ліки Віра перестала. Герб умовляв її, улещував, потім почав гримати. Все було марно. Віра показала йому листи від своїх «друзів у Христі», здебільшого нашкрябані карлючками й повні помилок, де всі ті люди підтримували її погляди й обіцяли молитися за неї. Одна жінка з Род-Айленду, яка також була на тій фермі у Вермонті, чекаючи кінця світу (разом зі своїм улюбленим собачкою Отісом), писала: «БОГ — ось найкраща медицина. Моли БОГА — і Він тебе зцілить, а не ті доктори, що привласнили собі БОЖУ силу, бо хто ж як не ті д-ри з допомогою диявола пустили по цьому грішному світі всякі РАКИ, і кожен, хто трапить їм під ніж, хай навіть вирізати гланди, того рано чи пізно спіткає РАК, це вже перевірено, отож проси БОГА, моли БОГА, хай Його воля стане твоєю волею, і ти зцілишся!!!»
Герб поговорив по телефону із Джонні, і другого дня Джонні подзвонив матері, вибачився за те, що був з нею грубий, і лагідно, але настійно попросив, щоб вона знов почала пити ліки, ну хоча б задля нього. Вибачення Віра прийняла, а пити ліки рішуче відмовилась. Мовляв, якщо богові завгодно, щоб вона ще пожила на цьому світі, він і сам про те подбає. А якщо він захоче прикликати її в своє царство, то таки прикличе, хай би навіть вона ковтала щодня по сотні тих пігулок. То був залізний аргумент, і Джонні міг відповісти на нього хіба тільки тезою, яку ось уже багато століть відкидають і католики, і протестанти: що бог являє свою волю не лише через дух людини, а й через її розум.
68 
