17 
Першою йшла висока жінка, чорнява, чорноока, з блідим і широким чолом, закутана в хустку; її обличчя було суворе, постава пряма.
— Дитина ще надто мала, щоб її присилати саму, — мовила вона, ставлячи свічку на стіл; вона уважно розглядала мене якусь хвилю, а тоді додала: — Краще вкласти її спати відразу, вона он яка стомлена. Ти втомилася? — спитала вона, поклавши мені руку на плече.
— Трошки, міс.
— І напевно голодна. Дайте їй повечеряти перед тим, як вона піде спати, міс Мілер. Це тебе вперше батьки посилають до школи, дитинко?
Я пояснила їй, що в мене немає батьків. Вона запитала, як давно вони вмерли, потім — скільки мені років, як мене звуть та чи вмію я читати, писати й хоч трохи шити;
потім, пестливо торкнувшись моєї щоки вказівним пальцем, висловила надію, що я буду слухняною дитиною, й відпустила мене з міс Мілер.
Жінці, що лишилася у вітальні, було близько тридцяти років; моя поводатарка здавалась на кілька літ молодшою. Перша вразила мене своїм голосом, виглядом та манерами. Міс Мілер була простіша, з рум'яним, хоч і заклопотаним лицем; вона моторно ходила й рухалась, як ото людина, в якої завжди повно роботи. Я подумала, що це, мабуть, молодша вчителька, і згодом я дізналася, що так воно й було насправді. Слідом за нею я минала кімнату за кімнатою, коридор за коридором у цій величезній недоладній споруді; проминувши нарешті ту частину будинку, де панувала глибока гнітюча тиша, ми почули багатоголосий гомін і ввійшли у простору довгу кімнату з великими сосновими столами, по два з обох кінців; на кожному столі горіло дві свічки, а навколо на лавах сиділо ціле зборище дівчат різного віку, від дев'яти до двадцяти років. При тьмяному світлі свічок мені здалося, що їх дуже багато, хоч насправді їх було не більше вісімдесяти. Всі вони були вбрані в однакові незграбні коричневі сукні та довгі полотняні фартухи. Була година самостійного навчання: вихованки вчили уроки назавтра, і в класі було дуже шумно, бо вони зубрили їх півголосом.
Міс Мілер показала рукою, щоб я сіла на лаві біля дверей, а потім, ставши біля порога, вигукнула:
— Старости, позбирайте й віднесіть підручники на місце.
Чотири високого зросту дівчини підвелися з-за різних столів і, обходячи свої класи, почали збирати книжки. Міс Мілер знов наказала:
— Старости, принесіть таці з вечерею!
Високі дівчата вийшли з кімнати й незабаром повернулися; у кожної в руках була таця з порціями якоїсь страви, посередині стояв глек з водою й кухоль. Порції було роздано, хто хотів, наливав собі з глечика води в кухоль, що був один на всіх. Коли дійшла черга до мене, я тільки випила води — мене мучила спрага, — однак їжі не торкнулася: від хвилювання і втоми я зовсім втратила апетит. Тепер я побачила, що то були тоненькі шматочки вівсяної запіканки. Вечеря скінчилася, міс Мілер прочитала молитву, і дівчата, вишикувавшись парами, пішли вгору сходами. Знемагаючи від утоми, я гаразд і не розгледілася в спальні; я тільки помітила, що, як і класна кімната, вона була дуже довга. Тієї ночі я мала спати в одному ліжку з міс Мілер; вона допомогла мені роздягтися. Лігши, я окинула поглядом довгі ряди ліжок, в які швидко вкладалися по двоє дівчат. За десять хвилин єдину свічку погасили, і я заснула серед цілковитої тиші й непроглядної пітьми.
Ніч проминула швидко; я смертельно втомилася і спала міцно, без снів; прокинулась я лише один раз, почула, як за вікном скаженіє поривчастий вітер, шумить заливний дощ, і помітила, що поруч мене лежить міс Мілер. Коли я знову розплющила очі, дзеленчав дзвінок, дівчата вже повставали й одягалися. Іще не розвиднілося, і в кімнаті горіло дві-три свічки. Я теж неохоче підвелася; було дуже холодно, і, вся тремтячи, я насилу натягла на себе одежу. Я вмилася, коли учениці звільнили одну з мисок, що стояли в ряд на табуретках посеред спальні; дожидатися довелося довгенько, бо на шістьох вихованок припадала лише одна миска. Знов задзеленчав дзвінок, всі вишикувались по дві, спустилися вниз сходами й зайшли до холодного, тьмяно освітленого класу; міс Мілер прочитала молитви, а потім наказала:
— Поділитись на класи!
На кілька хвилин зчинився сильний гармидер, і міс Мілер раз у раз вигукувала: «Тихше!» і «Додержуйте порядку!». Коли метушня вляглася, я побачила, що учениці вишикувались у чотири півкола перед чотирма столами; всі тримали в руках книжки, а на кожному столі, перед порожнім стільцем, лежала велика книга, схожа на Біблію. На якусь хвилю настала перерва, і почулося приглушене багатоголосе бурмотіння; міс Мілер ходила від класу до класу, втихомирюючи цей невиразний гомін. Десь далеко задзеленчав дзвінок, і до кімнати ввійшли три жінки, кожна сіла на своє місце за столом; міс Мілер вмостилася на четвертому стільці, коло дверей, де зібралися найменші дівчатка, — до цього наймолодшого класу прийняли й мене і поставили в останньому ряду.
17 
