182 
Я здригнулася від цих слів, я відчувала його владу, його волю всією своєю душею, всім своїм єством.
— Підшукайте собі когось іншого, Сент Джоне, — не мене, знайдіть таку, яка вам пасує.
— Пасує до моєї мети, маєте ви на увазі, до моєї місії? Повторюю вам: мені потрібна не дрібна пересічна особистість — просто людина з людськими себелюбними почуваннями, а місіонер.
— Я готова віддати вам, як місіонерові, всю свою силу, — а вам саме це й потрібно, — тільки не себе: для вас важливе зерня, а я ніби та лушпайка, в якій воно сховане. Вона для вас зайва, і я прибережу її для себе.
— Ви не можете, не повинні цього робити. Невже ви думаєте, що Господь вдовольниться половиною жертви? Невже він прийме дарунок, що нічого не вартий? Я проповідую справу Всевишнього, під його знамена я й закликаю вас. Я не можу прийняти в його ім'я неповної обітниці, — вона має бути остаточна.
— Богові я готова віддати своє серце — вам воно не потрібне.
Не буду присягатись, читачу, що в тоні, яким я промовила ці слова, а також у почутті, яким я пройнялася тієї хвилі, не було прихованого сарказму. Досі я про себе побоювалася Сент Джона, бо не розуміла його. Він лякав мене, бо ніколи не виявляв переді мною цілої своєї душі. Я не могла сказати, скільки в ньому було святого, скільки людського, і от саме ця розмова багато чого мені пояснила: перед моїми очима відкрилась уся його натура. Я побачила його вади і зрозуміла їх. Я збагнула, що вродливий чоловік, з яким я сиділа на порослій вересом кручі, такий самий грішний, як і я. З моїх очей спала полуда, і перед ними постали тільки черствість і жорстокість. Побачивши в нього ці риси, я відчула його недовершеність і посміливішала. Я мала перед собою рівну мені людину, з якою могла посперечатись, якій, коли б це було потрібно, могла дати відсіч.
На мою останню фразу він не сказав жодного слова, і я наважилась глянути на нього. В його очах, звернених на мене, світився подив і тривожне запитання: «Невже вона сміється, та ще й з мене? Про що це свідчить?»
— Не слід забувати, що це дуже серйозна справа, — нарешті озвався він, — про яку гріх думати або говорити легковажно. Гадаю, Джейн, ви не кидались словами навмання, сказавши, що готові віддати серце Богові: це все, що мені від вас
потрібно. Відверніть своє серце від світового й спрямуйте його до Бога, тоді поступ його духовного царства на землі стане вашою найбільшою радістю і метою, і ви будете готові зробити все, що служить цій меті. Ось побачите, який поштовх дістануть ваші й мої зусилля від нашої тілесної й духовної спілки, єдиної, яка навіки поєднує долі й задуми людські. Отож якщо ви відкинете дріб'язкові примхи, непотрібні тонкощі й упередження, всі оті сумніви щодо ступеню, виду, сили й ніжності суто особистих почувань, то негайно вступите в цю спілку.
— Справді? — тільки й спитала я й подивилася на його обличчя, гарне в своїй гармонійності й водночас страшне в своїй нещадній суворості, на його владне, та невідверте чоло, на його ясні, глибокі, допитливі, однак позбавлені лагідності очі, на його високу, величну постать, і уявила себе його дружиною. Ніколи в світі!
Бути його помічницею, його товаришкою — інша річ: як така, я готова перепливти з ним через океани, робити спільну справу під палючим сонцем в азіатських пустелях, милуватися його мужністю, самовідданістю й завзяттям; мовчки скорятися його владі, з безтурботною усмішкою споглядати його невблаганне честолюбство; завжди відокремлювати в ньому християнина від людини, глибоко шануючи першого й охоче вибачаючи останньому. Без сумніву, мені, поєднаній з ним тільки отак, часто доводитиметься тяжко страждати; моє тіло нестиме тісні окови, зате серце і розум зостануться вільні. Я завжди зможу звернутись до мого вільного «я», знайти, залишаючись у самотині, рятунок і втіху в своїх неуярмлених почуттях. В моїй душі будуть куточки, які належатимуть тільки мені і до яких він ніколи не дістанеться;
там у безпеці завжди буятимуть свіжі почуття, яких ніколи не вибавить його суворість, не витопче його рівномірний войовничий крок. Однак бути йому за дружину, завжди обік нього, завжди на ланцюгу, завжди в оковах, повсякчас пригашати пломінь своєї натури, тлумити його глибоко всередині й не виказувати своїх почуттів жодним стогоном, хоч би ув'язнений пломінь поступово спалив мене всю, — ні, мені це понад силу.
— Сент Джоне! — вигукнула я, зайшовши отак далеко в своїх роздумах.
182 
