очень нудно 
27 
Сама б я не змогла й поворухнутись, бо вся скам'яніла, та дві великі дівчини, що сиділи біля мене, поставили мене на ноги й підштовхнули до грізного судді; потім міс Темпл лагідно підвела мене до нього, заспокійливо шепнувши:
— Не бійся, Джейн, я бачила, це вийшло ненароком. Ніхто тебе не буде карати.
її ласкавий шепіт штрикнув мене мов ножем у серце.
«Ще хвилина — і вона зневажатиме мене як підлу брехуху», — подумала я, і в мені закипів шалений гнів проти Рідів, Броклґерста і компанії: я не була Елен Бернс.
— Принесіть-но сюди отого стільця, — сказав містер Броклґерст, показуючи пальцем на високий стілець, з якого щойно встала староста. Стільця було принесено. — Поставте на нього цю дівчинку.
Хтось мене поставив на стілець — не пам'ятаю вже й хто; я зовсім розгубилася і бачила тільки, що стою врівень з носом містера Броклґерста, що він за два кроки від мене і що піді мною коливаються мантильї з жовтогарячого й пурпурового шовку та ціла хмара сріблястого пір'я. Містер Броклґерст відкашлявся.
— Мої дами, — почав він, повертаючись до своєї сім'ї, — міс Темпл, вчительки й діти, чи всі ви бачите цю дівчинку?
вони бачили: їхні очі нестерпно опікали мене, мов запалювальне скло.
— Ви бачите, вона ще зовсім мала, і на вигляд це звичайна дитина. Господь з ласки своєї надав їй таку саму подобу, що й усім нам, її не вирізняє ніяка потворна прикмета. Хто б міг подумати, що лукавий вже знайшов у її душі притулок, зробивши з неї свою служницю і помічницю? Хоч як мені гірко казати вам таке, але це правда. Настала пауза; я відчула, що мені вдалося стримати нервовий дрож, і я зрозуміла: Рубікон перейдено, суду вже не минути і його треба стійко витерпіти.
— Любі мої діти! — провадив з пафосом священик, що, здавалося, був вирізьблений з чорного мармуру. — Мені тяжко й сумно про це говорити, але мій обов'язок попередити вас, що ця дівчинка, яка б могла бути покірним ягнятком Божим, насправді відступниця й чужачка в господній отарі. Вона їй ворог. Тож стережіться її, не беріть з неї прикладу, а як треба, то й не приймайте її до свого гурту, не грайтеся з нею, не ведіть з нею ніяких розмов. А ви, вчительки, не спускайте її з ока, стежте за кожним її рухом, добре обмірковуйте кожне її слово, оцінюйте її вчинки, карайте її плоть, щоб спасти душу, — якщо спасіння іще можливе, бо — в мене
язик не повертається сповістити вам таке — ця дівчинка, ця дитина, що народилася в християнській країні, гірша від будь-якої маленької язичниці, що молиться Брахмі і падає навколішки перед Джаґернаутом... ця дівчинка — брехуха!
Хвилин на десять запала мовчанка. Я вже цілком опанувала себе і бачила, як місіс Броклґерст та обидві панночки повитягали з кишень носовички та попритуляли їх до очей;
мати захиталася туди й сюди, а дочки прошепотіли: «Який жах!»
— Про це я довідався від її добродійниці, — повів далі містер Броклґерст, — від побожної, милосердної жінки, яка, зглянувшись на сироту, прихистила її в себе, виховувала як рідну дочку, і за чию добрість, за чию великодушність ця бездушна дитина відплатила такою чорною, такою страшною невдячністю, що врешті її ласкава покровителька мусила розлучити її з своїми власними дітьми, щоб ця дівчинка поганим прикладом не затруїла їхніх чистих душ. Ця пані прислала її сюди, щоб вона вилікувалась, так само як у давнину іудеї відсилали хворих до каламутного озера Віфезди. Шановні директрисо і вчительки, я прошу вас, не давайте водам застоюватися довкола неї!
Виголосивши на закінчення цю пишномовну фразу, містер Броклґерст поправив верхнього ґудзика на пальті, пробурмотів щось до дружини й дочок, які одразу підвелися, вклонилися міс Темпл, і після цього високі гості велично випливли з кімнати. Уже в дверях мій суддя обернувся й додав:
— А вона хай постоїть на стільці іще з півгодини, і щоб ніхто не смів говорити з нею сьогодні!
Отож я лишилася стояти на стільці; недавно мені здавалось, що я вмерла б з сорому, якби мені довелося стояти посеред кімнати, а тепер мене неначе поставили біля ганебного стовпа. Немає слів описати мої тодішні почуття; коли вони закипіли в мені, здавивши горло й забивши дух, до мене наблизилась одна дівчинка; проходячи, вона звела на мене очі. Яким чарівним вони світилися блиском! Як дивно проймало мене їхнє променисте тепло! Як мені одразу полегшало на серці! Так, наче мученик або герой, пройшовши повз рабиню чи приречену жертву, додав їй сили. Я стримала ридання, підвела голову й твердо стала на стільці. Елен Бернс (то була вона) спитала щось по роботі у міс Сміт, дістала догану за таке недоладне запитання і вернулася на своє місце; проходячи повз мене, вона знов усміхнулась. Що то була за усмішка! Я й досі її пам'ятаю: в тій усмішці світився тонкий розум, справжня мужність, вона пом'якшила різкі риси Елен, її худе личко, запалі сірі очі засвітилися ангельською добротою. А на рукаві у Елен Берне саме красувалась «пов'язка нечепури»; десь із годину тому я чула, як міс Скетчерд казала їй, що завтра вона сидітиме на хлібі з водою, бо неохайно переписала завдання. Така вже недосконала людська природа! Плями є навіть на сонці, але очі таких людей, як міс Скетчерд, здатні помічати тільки дрібні вади і не бачать яскравого сяйва світил.
27 
