очень нудно 
42 
не забувши, перше ніж підвестись, попросити допомоги і в моєму подальшому шляху та снаги стати гідною виявленої мені ласки, що я її іще не заслужила. Того вечора моя постіль здалась мені на диво м'якою, а кімната — на диво затишною. Зморена й задоволена водночас, я невдовзі міцно заснула. Коли я прокинулася, був уже білий день.
Сонце світило крізь блакитні ситцеві завіски, і моя кімнатка здалася мені особливо світлою й привітною з її обклеєними шпалерами стінами та килимом на підлозі. Усе це було таке не схоже на брудні голі дошки Ловуда, що в мене стало радісно на серці. Зовнішній блиск завжди зачаровує юність; я подумала, що для мене вже почалося нове життя, де будуть не тільки скорбота і труднощі, а й утіхи та радощі. Мені здавалось, що зміна оточення й нові сподівання зміцнюють в мені сили й здібності. Я не можу сказати, чого саме я тоді сподівалася, але чогось приємного, — може, не того дня і не того місяця, а колись у майбутньому, через невизначений час.
Я встала. Одягалась я дуже дбайливо: змушена вбиратися скромно, — вся моя одежа була дуже проста, — я від природи мала нахил до витонченості. Я не звикла нехтувати своїм зовнішнім виглядом і тим враженням, яке я справляла, — навпаки, я старалась виглядати якнайкраще і здаватися якомога привабливішою. Іноді я жалкувала, що вдалася така негарна: мені хотілося б мати рожеве личко, прямий носик, маленькі червоні уста і пишний стан, бути високою, ставною; я нарікала на свою долю, на те, що вродилась така мала, бліда, з гострими неправильними рисами. Але чом я цього бажала, чом так журилася? Важко сказати, я й сама цього не знала, — мабуть, така вже в мене була вдача. Проте коли я гладенько зачесала волосся і наділа свою чорну сукню, — щоправда, вона була дуже скромна, як у квакерки, але добре пошита, — та приколола чисте біле жабо, я вирішила, що в мене вигляд цілком пристойний, щоб стати перед очі місіс Фейрфакс, і що моя нова вихованка принаймні не відсахнеться від мене з огидою. Розчинивши вікно і поглянувши, чи все в порядку на моєму туалетному столику, я вийшла з кімнати.
Проминувши довгий застелений килимом коридор, я спустилася слизькими дубовими сходами в хол. Тут я на хвилинку затрималася, щоб роздивитися картини на стінах (на одній, пам'ятаю, був намальований похмурий чоловік у кірасі, на другій — дама з напудреним волоссям і в перловому намисті), бронзову лампу, що звисала зі стелі, потемнілий від часу стінний годинник у дубовому футлярі з вигадливою різьбою. Все здавалось мені пишним і величним: адже мені майже не доводилося бачити розкішних покоїв. До половини засклені двері холу були відчинені, я ступила через поріг. Стояв погожий осінній ранок; ясне сонечко осявало пожовклі гайки та все ще зелені поля. Вийшовши на лужок, я обернулася й окинула поглядом фасад будинку: це був триповерховий дім, не дуже великий, але показний, — не замок дворянина, а садиба джентльмена. Зубчасті стіни надавали йому мальовничого вигляду. Сірий фасад чітко вирізнявся на тлі дерев з чорними гайворонячими гніздами; птахи, що жили в тих гніздах, з галасом кружляли в повітрі. Вони літали над лужком та деревами й сідали на великій луці, відділеній від парку похиленою огорожею. Вздовж огорожі вишикувались старі тернові дерева, крислаті, вузлуваті й могутні, як дуби, і я одразу збагнула, чому маєток названо Торнфілд. А ще далі тяглися пагорби — не такі високі, як довкола Ловуда, і не такі круті — вони не здавались бар'єром, що відокремлював садибу від живого світу, та все-таки, оточений пасмом цих тихих, пустельних пагорбів, Торнфілд був відлюднішою місциною, ніж я могла сподіватися від маєтку, що лежав недалеко від шумливого Мілкота. На схилі одного з тих пагорбів притулилося сільце, його дахи прозирали крізь зелень дерев; ближче до Торнфілда стояла церква: її старовинна дзвіниця виглядала з-за горбка між будинком і воротами.
Я все тішилася спокійним краєвидом, вдихаючи свіже повітря, все ще слухала крякання гайворонів, все ще милувалась широким, величним фасадом і думала, в якому чудесному місці живе самітна й скромна місіс Фейрфакс, аж ось стара пані з'явилася на порозі. — О, ви вже встали! — сказала вона. — Я бачу, ви рання пташка.
Я підійшла до неї, й вона, ласкаво привітавшись, ніжно мене поцілувала.
— Ну як вам подобається Торнфілд? — спитала вона. Я відповіла, що він мені дуже подобається.
— Так, — вела вона далі, — це дуже гарна садиба, та, боюсь, вона геть зруйнується, якщо містер Рочестер не надумає оселитись тут назавжди або принаймні не наїжджатиме трохи частіше: такі великі будинки і садиби не можуть довго бути без хазяїна.
42 
