Лёгкий, ненавязчивый романчик 
30 
— Що з того, ваша величносте! Він натрапив на ще кращого.
— Я хочу побачити цього юнака, Тревілю, я хочу неодмінно його побачити, і, якщо можна що-небудь зробити для нього, то нумо діяти.
— Коли вашій величності буде завгодно його прийняти?
— Завтра о дванадцятій, Тревілю.
— Привести його самого?
— Ні, приведіть їх до мене всіх чотирьох. Я хочу подякувати всім разом; віддані люди трапляються рідко, Тревілю, і відданість треба заохочувати.
— Рівно о дванадцятій, ваша величносте, ми будемо в Дуврі.
— Тільки з малого під'їзду, Тревілю, з малого під'їзду. Кардиналові знати про це не слід…
— Так, ваша величносте.
— Розумієте, Тревілю, закон є закон; поєдинки, зрештою все-таки заборонені.
— Але ж цю зустріч, ваша величносте, ніяк не можна вважати звичайним поєдинком. Це збройна сутичка, і найкращим доказом є те, що гвардійців кардинала було п'ятеро проти трьох мушкетерів і пана Д'Артаньяна.
— Це справедливо, — мовив король, — але однаково, Тревілю, приходьте все-таки з малого під'їзду.
Тревіль усміхнувся. Та оскільки й того, чого він досяг, було цілком досить — адже учень збунтувався проти свого навчителя, — він шанобливо вклонився і, попросивши дозволу, вийшов.
Того ж вечора трьох мушкетерів попередили про честь, яку їм було виявлено. Давно знаючи короля, вони не дуже схвилювалися; тільки Д'Артаньян з його жвавою уявою гасконця побачив у запрошенні запоруку свого майбутнього щастя і всю ніч малював собі райдужні картини. Рівно о восьмій ранку він був уже в Атоса.
Д'Артаньян застав мушкетера одягненим і готовим у дорогу. А що прийом у короля був призначений аж на полудень, то Атос вирішив разом з Портосом і Арамісом зіграти в гилки в гральному домі поблизу Люксембурзьких стаєнь. Атос запросив Д'Артаньяна піти разом з ними, і той погодився, хоч ніколи не грав у цю гру: ще не було й дев'ятої години, і він просто не знав, як згаяти час до дванадцятої.
Обидва мушкетери були вже на місці й безладно перекидалися м'ячем. Атос, який відзначався особливою спритністю в усіх фізичних вправах, став біля Д'Артаньяна з протилежного боку й запропонував зіграти партію. Та тільки-но Атос, навіть граючи лівою рукою, зробив необачний рух, як зрозумів: рана ще не дозволяє йому займатися подібними вправами. Отже, Д'Артаньян лишився сам; він сказав, що вважає себе надто невправним, аби грати партію як належить, і тому вони вирішили тільки трохи покидати м'яч, не ведучи рахунку. Та коли один з м'ячів, спрямованих геркулесівською рукою Портоса, промайнув зовсім близько від голови Д'Артаньяна, той подумав, що якби м'яч не пролетів збоку, а влучив йому в обличчя, то аудієнція могла б і не відбутися, бо юнакові, зрозуміло, не можна було б після того з'явитися до короля. Гасконська уява Д'Артаньяна вже малювала йому, що від цієї аудієнції залежить усе його майбутнє, і тому він, ввічливо вклонившись ҐІортосу й Арамісу, сказав, що гратиме тільки тоді, коли відчує себе здатним протистояти їм, відійшов за канат і став серед глядачів. На лихо для Д'Артаньяна, серед глядачів був один з гвардійців його високопреосвященства, котрий, збуджений недавньою поразко» своїх товаришів, замислив скористатися з першого ж випадку, щоб помститися за неї. Отож він вирішив, що така нагода наспіла, і, звертаючись до свого сусіди, мовив:
— Не дивно, що цей молодик злякався м'яча, — адже це, безперечно, учень мушкетерів.
Д'Артаньян обернувся так рвучко, ніби його вжалила гадюка, і обпік гвардійця лютим поглядом.
— До біса! — провадив той, хвацько підкручуючи вуса. — Дивіться на мене, скільки вам заманеться, мій юний добродію; я сказав те, що сказав.
— Оскільки ваші слова занадто прозорі, щоб їх пояснювати, — стиха відповів Д'Артаньян, — то я прошу вас вийти за мною.
— Коли саме? — так само зухвало спитав гвардієць.
— Негайно, як ваша ласка.
— І ви, звичайно, знаєте, хто я?
— Ні, зовсім не знаю і не бажаю знати.
— Шкода! Коли б ви знали моє ім'я, то, можливо, не так поспішали б.
— Як же вас звати?
— Бернажу, до ваших послуг.
— Ну що ж, пане Бернажу, — спокійно відповів Д'Артаньян, — я чекатиму на вас біля дверей.
— Ідіть вперед, добродію, я рушаю за вами.
— Тільки не дуже поспішайте, пане, щоб часом не помітили, як ми виходимо разом; ви ж розумієте: зайві свідки в нашій справі зовсім ні до чого.
— Гаразд, — мовив гвардієць, здивований тим, що його ім'я не справило ніякого враження на юнака.
30 
