15 
"Дєвушка! Перестань тут мені строїть глазки. Сказано тобі – вийми і полож. Ми не в гостях у тьоті Полі. Тебе прєдупрєждали, шоб слухалась наших законів? Ато ж каюк буде, Маринка, і не нада прикідуваться самой невінностью. Клади!"
Колись у трамваї мене заловив контроль. Я не мала квитка, але так переконливо доводила, що був і загубився десь між зошитами, так ридала, так кліпала очима, що ті дві тьоті мені повірили й відчепились. І я взагалі не жадна…
"Та не брала я!"
"Маріночка. Луччє буде, як ти сама зараз усьо положиш. Бо, бачиш – це ж не предмети. Їх у світі вже нема – вони давним-давно вмерли і тут лежать. Ти шо думаєш – винести звідси вмерлий предмет, якого у світі нема? Нє, ну подумай-подумай! Звідси не вертаються. Ніхто і нічо! Всьо, хвать грацця, ми не в дєцкому садіку. Давай – я одвернусь, а ти ложи, не стидайся".
Вона одвернулась. Я зовсім не жадібна. Ну зовсім, предмети, речі – для мене нічого вони не значать. Хіба що краса… як воно переливається… просто діставати і милуватись часом. Ну хіба їм важить, щоб усе тут лежало по місцях – он його скільки понакладано, понакидано. Ніхто не рахує, ну подумаєш – якесь одне, маленьке… А я би тішилась… І не те, щоб мені шкода було покласти його на місце, просто я вже звикла до того, що воно моє, я його маю, я його сховала…
Ех!
Ну й хай тут лежить!
Далі йшли. Серванти з дзеркалами, запхані книжками. Книжки – теж предмети. Мармурові статуї – цілі, не пощерблені, не потріскані. Картини в рамах, одна на одній, перемішані, то великі, то малі, якісь і знайомі клапті трапляються – російські художники, характерні такі, ну, ви розумієте, а он старіші, італійські, тільки в музеях вони чогось темні чи потріскані, а тут як новенькі, блищать лаком.
Купи паперових акварелей, сяк-так скинуті, але не порвані, не вицвілі. Я знову спинилася, щоби їх порозглядати. В картинних галереях акварелі чомусь вічно запихують у темний куток, хоч мобілкою собі присвічуй, щоб добре їх роздивитися.
Я їх люблю. В них вода є.
На дерев’яній вішалці наді мною висіли якісь прозорі шарфи чи шалі з тонкою вишивкою. Повільно ворушилися, як крила, піднімаючись високо, опускаючись низько, ніби жили. І я помітила, що всі предмети на цьому чистенькому смітнику живуть самі собою. Одні повзуть угору, інші – падають, відкочуються. Несподівано скручуються зміями довгі коралові намиста. Сукні, наче підхоплені вітром, якого немає, піднімаються і, як пташки, сідають на самі вершечки хистких споруд зі стільців і старовинної цегли.
Я була подумала, що вони це робили самі, якимось магічно-хімічним чином. Так ні. Між купами на землі бродили малесенькі чоловічки, майже зовсім прозорі, тільки трошечки світилися жовтим полум’ям. Вони мали короткі вила і тими вилами порядкували.
"Хто це, Наташ?"
"Да це Хаос! Не дивись на них довго. Не можна. І пашлі. Нам ще йти-йти-йти. І так вибрала тобі саму коротку дорогу в цьому свинюшнику".
"А нащо вони так роблять?"
"Слухай, ти давно стала Інанною?"
"Да вже років десять…"
"Воно й видно. Нічо не шариш! Ті речі, ну предмети, про які там народ згадує, мусять бути зверху. Понятно? – озирнулася, подивилась. – Дура ти, Марина, я тобі скажу. Чо сюда поперлась, вобще не пойму. Могла б іще жить і жить".
"Я й буду".
"Вдвойнє дура. Звідси не вертаються, дарагая. Тобі шо, не казали?"
"Слухай, а ти хто? Неті? Ти сторож тут? А чому при воротах отой другий стоїть?"
"Крадій".
"Що?"
"Звать його так".
"А чого при воротах? А ти?"
"Хто б я не була – щас я главна. І шо скажу – то й робить будеш! Доступно?"
"Да".
"Ну й харашо. Пашлі".
На комп’ютерному столику стояли черевички – ну зовсім такі, як мої. Їх гноми хаосу якраз перед носом нам поставили.
Наташка йшла вперед, спльовувала, їй хотілося курити, але чогось не спинялася.
Ми вже минали якийсь лабіринт дзеркал, книжок, книжок у дзеркалах, рамок тих дзеркал, відбитих одне в одному. Книжки не стояли на полицях – просто лежали купами, гарні: червоні, жовті, чорні, зелені, в різних палітурках, різними мовами, з малюнками і без. Свічада ті були дивні. Вони показували не все і не так, як воно було. Крім книжок там виднілися кімнати, коридори, зали, світло ламп, переливи невидимих водограїв, якийсь одяг – щільненько: плечико до плечика – або просто біла стіна, плитка чи жовті шпалери. Ніби зібрано те, що цим дзеркалам за життя найбільше намозолило очі.
15 
