очень нудно 
24 
"Шо це з ними таке?" – спитала в Наташки.
"Кажиться, називаються «парні зірки".
"Тобто?"
"Ну, жизнь у них така: то супернова, то червоний карлик".
Я не думала, що вона знає такі слова.
"А ти шо – добре знаєш астрономію?"
"Ну да. Я даже поступать думала. Але потім забєрємєніла, і які вже тут поступання?"
Хм, справді – які вже тут поступання?
"А що з цією зіркою далі буде?"
"Стане чорною діркою. Знаєш, шо це таке? Ну вроді там часу нема – вона така здорова, що світло своє до себе притягує. Ну понімаєш? Ти хоть фізику учила в школі?"
І не тільки в школі. Я по фізиці п’ять маю. Я екзамен здавала!
Тільки Наташці я цього теж не стану розказувати. Тим паче, що я тоді здерла все з конспекту, ще й не зі свого, а з Олегового, і задачу він мені розв’язав. Тоді ми ще з ним просто були – одногрупники, він так за мною ходив.
Ми в парку гуляли ночами. Я йому розказувала про своє нещасне кохання, а він казав: "Змерзли руки? Дай зігрію…"
Наташка вже маячила так далеко, що я злякалася – не дожену, заблуджуся, буду вічно дивитися на зірки, як вони танцюють у парах, як старіють, як з’являються. Як вічність спить у чорних дірах. Як літають комети, народжуються планети, астероїди, вивчу астрономію краще за Наташку. Тільки навіщо воно мені буде тут?
"Наташко! – крикнула, як вже її догнала. – А ми в космосі?"
"Да нє. Ми між воротами. Ми ж увесь час між усякими воротами, ну, і тут всяке… Насипалося за тисячі років, сама понімаєш… Хмари там, ну, а тут собрані всі зірки, і шо з ними робилося. Ну вроді як всі небеса з самого початку".
"Небеса вічні".
"А ти шо, бачиш тут край, да?"
Я не бачила.
Скоро почалася знову та сама дорога, і я подумала, що нарешті кінець цьому холоду і незрозумілим зіркам.
"Не заплутайся в траву!" – крикнула Наташка, маючи на увазі ту чорну траву, що росла на узбіччі.
І я зразу ж заплуталася.
Трава була висока, чорна, колюча і тверда, дуже швидко росла. Одна травина прорвала мені штанину і росла далі. Спробувала її відламати, де там! Стеблина товщала, з неї відгалужувалися все нові стебла десь високо, і вже мене трава піднімала вгору на якомусь ніби листі. Гострі травини тикались у п’яти і дряпалися, відбивалася від них.
"Наташка!!!"
Закричала, рвонулась і вирвалася.
Роздерта штанина затріщала.
Ну от. Тепер я зовсім, як дура.
"Шо таке?"
"Вже нічого. Штани порвало травою. Що це за гидота?"
"Це темна енергія".
"Що?"
"Да я сама не знаю. Об’яснили мені – темна енергія, ну і хай буде. Мені шо. Я б тут мозгі зламала, якби все питалася понять. Сказали – це те, шо нашу галактіку розпирає, скоро розіпре так, шо ніяка ракета з неї не вилетить".
І нащо мені були оті всі дурні жіночі романи, які я читала з-під парти на астрономії?
"Та не переживай, падруга! – втішила Наташка. – В жизні все одно всього не успієш і всього не поймеш. Да і толку? Отамо-о двері".
"А ти чого ніколи за мною не йдеш?"
"А я тут знаю другі тропочкі-дорожечкі, я ж Неті, а ти Інанна, так шо в тебе своє. Шуруй. Тобі можна тільки через ворота".
Я "пошурувала" і прийшла до електрички.
Я дивилась у темне вікно, а електричка їхала. Ліхтарі часом, станції, перон, будка, крайня хата…
Потім велика станція – кінцева.
На вокзалі було дуже холодно. Я ще попила кави. Ніхто не швендяв – спали навіть найстійкіші бомжі і міліціонери.
Я пішла по перону, на якусь тупикову колію, де стояла електричка з погашеним світлом, темна, з відкритими дверима, а проте в неї ліз якийсь дядько, ще й торби тягнув.
Молодий парубійко кримінального вигляду курив у тамбурі.
"Куди поїде електричка?" – спитала його.
"На Здолбунов", – одказав парубійко, з інтонацією Наташки-Неті.
Я подумала, що мені щастить.
"А коли поїде?"
"Десь через минут сорок…"
І в тій електричці, яка стояла і чекала свого відправлення на Здолбунів на якійсь тупиковій колії, теж спали люди.
Зайшла – ніби порожній вагон, а брехня: просто всі сплять, на тих лавках із обідраним дермантином. Насилу знайшла, де б і собі прилягти. Бо втомилася я, ледве дибала, і голова мені боліла, аж репалася.
Поспати би трохи… хоч поки рушить, хоч півгодинки… хоч трошки… проклята ніч!
Іще я подумала, що нікуди не буду ходити, вляжусь на лавку і спатиму до самого Здолбунова. Тільки квитка куплю. Якщо тут продаватимуть.
Так і зробила.
Хтось поштурхав мене:
24 
