51 
Але нічого!
Я понюхав квіточку – пахла болотом.
Дивна така квіточка, як лілія, тільки дуже дрібненька, і з колючками.
Тепер я герой?
Тепер нічого не страшно мені?
Тепер можна кричати на всю цю підземну річку – так, щоби кістяки, і ворони, і миші…
Чого ж мені не хочеться?
Якось мене ця квіточка не тішить.
Краще би подумати, як вибратись із цієї… що це таке?
Мусить бути вихід для річки, десь вона випливає на поверхню – геть брудна, ми з хлопцями колись дивилися – така печерка, і з неї витікає річка Полтва, дуже смердюча.
Тільки я йду проти течії.
Отже, мусять бути якісь сходи нагору – бо сюди ж лазять технічні працівники і дігери.
Мені навіть хтось розповідав, як лазив, здається. Розказував, що там є багато сходів металевих, драбин нагору, до люків… А тут не було.
Я вже не йшов, а стояв, слухав, як крапає вода.
Заціпенів. Не хотілось нічого, тільки чаю, і щоб цього не було – річки цієї, і всього. В очах літали мухи, боявся, що зараз булькну у воду і там мене розірвуть черви своїми золотими зубами.
Тут і приплив той човен.
Невеличкий такий, дерев'яний, у ньому сиділо двоє міцних мужиків у кепках-бейсах, один із веслом, другий із бородою і в куртці.
"Сідай, студенте! – крикнув перший, що з веслом. – Підвеземо! Тобі куди?"
Я сказав:
"До Ваньки", – бо там мав чекати мене вірний Іван Труш, чудесний художник, треба буде сходити до музею, подивитись його картини.
"Скачи! Довеземо!"
Я обережно поліз у човен – на дні валялись якісь сітки мокрі. Що вони тут ловлять? Жаб?
"Тільки ляж на пузо, – сказали, – бо тут низько. Ти головою об арку черкатимешся".
Я ліг, і човен хитало, десь у мене під пузом росла та водорість і плавали істоти з сивими патлами.
Недовго ми й пропливли, аж вони мене поторсали: "Вставай! Приїхали вже. Оно сходи".
"Дякую", – сказав їм услід, як виліз. Вони, здається, не почули. Співали собі якогось марша, польською мовою.
Я поліз по сходах і вибрався на якусь вулицю. Було ще темно. Мерзли мокрі пузо і рука. Накинув куртку, але не дуже помогло.
Пройшов щось може з два квартали і повернув у провулочок, поки зрозумів, нарешті, де я. Та й не дивно – це місто було не наше, це було місто нелюдів. Будинки весь час змінювалися, ніби переливались. Вікна в них то світяться, то темні, деякі зовсім вибиті, деякі дошками закриті. Нелюди вулицями бродять із песиками, з парасолями, з букетиками квітів. Нелюди різних епох: наших трохи зустрів, але небагато. Багато було поляків. З численних кав’ярень – смачно пахло їжею.
Трошки поблукавши, вибрався, нарешті, на площу, де стоїть пам’ятник першодрукарю Івану Федорову. Пам'ятника не було. Зате на трамвайній зупинці чекав мене вірний товариш Труш. Я зрадів йому, як рідному.
"Трамвая ще не було, – сказав мені після того, як привітався. – Радий, що ви встигли. Якби запізнились – лишились би тут, із нелюдами, навічно. А що це таке?"
Я тримав квітку.
"Це квітка".
"Звідки?"
"З Полтви. Неприємно там – плавають якісь черви, з людськими головами. Ви не знаєте, хто це такі?"
"То не черви. То всі ті, хто лазив у підземну річку і втопився. Знаєте, різне буває – дощ або раптовий скид води, це все-таки каналізація".
"І досі там живуть?"
"Ну, не зовсім – живуть. Радше плавають".
Тут із-за рогу вийшла панянка Лахудра в своїй золотій сукні.
"О, Лахудра! – привітався я з нею. – Що скажеш?"
"А що це в нього за квітка?"
Я заховав квітку за спину.
"Не тобі".
"Скоро буде трамвай? – спитала Лахудра в Труша і, не чекаючи відповіді, знову повернулася до мене. – А ти знаєш, що українці – прямі нащадки шумерів?"
До чого тут шумери?
"А я думав, ти вмієш тільки заздрити дівчатам, що вони хлопців мають, а ти – ні".
"Та ти хоч знаєш, хто такі шумери?"
"І знати не хочу".
"А це такий народ. Жили багато тисяч років тому в Межиріччі. Про Вавилон ти хоч учив? То десь там. От усі вважають, що вони вимерли, а вони і не думали – вони втекли і жили в наших степах, а потім… про трипільську культуру чув?"
"Лахудро, відчепися зі своїми псевдотеоріями".
"Та ти що! Там же, в цій, як її, трипільській культурі, – цегла зроблена так само, як шумерська, з соломою. І тобі – тобі!!! – сором цього не знати, бо твоя дівчина… Тобто твоя покійна дівчина…"
"Що ти мелеш?"
"А ти й не знаєш? Вона ж умерла! Її цієї ночі вбили".
"Слухай – ти навіть не в курсі, як її звати і хто вона така!"
51 
