На вечерю були боби й вода. Вони досі приходили до тями після розкішного обіду, яким їх почастували у Річковому Перехресті. Навіть Юк з'їв лише один–два шматочки м'яса, а від решти відмовився.

— А чого це ти там не хотів розмовляти? — посварив Джейк пухнастика. — Ти мене повним дурнем виставив!

— Иавив! — сказав Юк і притулився пичкою до Джейкової ноги.

— А він розмовляє дедалі краще, — відзначив Роланд. — Навіть голос уже на твій трохи схожий, Джейку.

— Ейку, — погодився Юк, не підводячи голови. Джейка зачаровували золотисті обідки навколо Юкових очей — у відблисках багаття здавалося, що вони повільно обертаються.

— Але він не хотів розмовляти зі старими.

— Пухнастики щодо цього перебірливі, — зауважив Роланд. — Вони дивні створіння. Мені здається, цього вигнала його власна зграя.

— Чому ти так думаєш?

Роланд показав на Юків бік. Джейк змив йому кров (Юкові це не надто сподобалося, але він перетерпів), і, хоча шалапут досі накульгував, укус вже загоювався.

— Б'юся об заклад, його покусав інший пухнастик.

— Але нащо його власній зграї…

— Може, їм набридло його базікання? — припустив Едді. Він лежав біля Сюзанни й обіймав її за плечі.

— Може, й так, — відповів Роланд, — особливо якщо серед них він єдиний не хотів вгамуватися й перестати говорити. Можливо, його родичі вирішили, що він занадто розумний… або ж надто самовпевнений. Тварини не такі заздрісні, як люди, але заздрість їх теж не оминає.

Предмет обговорення заплющив очі, вдаючи, що спить… але Джейк помітив, як смикнулися його вушка, коли розмова продовжилася.

— А вони справді розумні? — спитав Джейк.

Роланд знизав плечима.

— Старий конюх, про якого я тобі розповідав, той, що казав про пухнастиків: «Хороший шалапут — талісман щастя», клявся мені, що бачив одного, який умів додавати. Він казав, що тварина видряпувала відповідь на підлозі чи зсувала камінці докупи носом. — Він усміхнувся, й усмішка освітила його обличчя, прогнавши похмурі тіні, що затьмарювали його, відколи вони пішли з Річкового Перехрестя. — Хоча конюхи й рибалки природжені брехуни.

Між ними запала мовчанка, і Джейк відчув, що його зморює сон. Він подумав, що невдовзі засне, і це йому сподобалося. Але раптом знову ожили барабани. Звук ритмічно запульсував на південному сході. І Джейк знову сів. Вони всі мовчки слухали.

— Це ритм рок–н–ролу, — раптово порушив мовчанку Едді. — Я вам точно кажу. Якщо забрати гітари, то він звучатиме точнісінько так. Взагалі–то дуже схоже на «ЗіЗі Топ».

— Зізі що? — спитала Сюзанна.

Едді всміхнувся.

— У твоєму часі їх ще не існувало. Тобто, мабуть, існували, але в шістдесят третьому вони були простими дітлахами й ходили до техаської середньої школи. — Він прислухався. — Хай мені грець, якщо це не фоновий ритм якогось пісняка типу «Чувак у кльовому прикиді» чи «Ширінька на липучці».

— «Ширінька на липучці»? — перепитав Джейк. — Яка дурна назва для пісні.

— Та ні, прикольна, — сказав Едді. — Ти просто спізнився на десять років, друже.

— Краще нам уже лягати, — сказав Роланд. — Завтра рано вставати.

— Я під цю дурню заснути не зможу, — категорично заявив Едді. А потім, трохи повагавшись, сказав те, що було в нього на думці з того самого ранку, як вони витягли блідого й перестрашеного Джейка крізь двері в цей світ. — Роланде, а тобі не здається, що нам час по черзі розповісти кілька історій? Раптом виявиться, що ми знаємо більше, ніж гадаємо?

— Так, час для цього вже майже настав. Але не в темряві. — Роланд перекотився на бік, натягнув на себе ковдру і, судячи з усього, заснув.

— Господи, — сказав Едді. — Як у нього все просто. — І гидливо присвиснув крізь зуби.

— Правильно він каже, — погодилася Сюзанна. — Едді, лягаймо спати.

Він усміхнувся й поцілував її в кінчик носа.

  129