очень нудно 
28 
Тож і сценарій було перероблено. Тепер це вже було не культове європейське кіно, а радше, американська крістмас-сторі зі слинявим геппі-ендом. Молода й успішна родина, знову ж таки, вибачте, якихось дурнуватих кілерів чи спецназівців — тато, мама і дитина (мала ще не в ділі, дякувати Богу) — не може дати собі ради, чого ж їх так не пре життя сімейне. Ніхто ні з ким не бавиться, дитина не годована (сама в холодильник ходить), корова не доєна (немає в них корови, як видно), жінка не трахана (бо стерва й кар'єристка і голова її завжди болить після важкого робочого дня). Біда та й годі, одне слово. Аж тут одного вечора і татка, і мамцю (кожного окремо) викликають на «спєцзаданіє». Страшна таємничість, страшні машини і страшні комп'ютери. Страшні черевики і страшні рукавиці зі страшними пістолетами без глушаків. із дико серйозними пиками молодята вирушають, що називається, в ніч. їдуть-біжать-крадуться, згідно із вказівками радіопередавача (він же мобільний телефон, напевно), опиняючись у тому ж самому приміщенні біля тієї ж кімнати, але з інших боків. Вибивають ногами двері і ціляться, ясна річ, кожен у свого благовірного. На однаковій дистанції від татка й мами сидить доця, по трікстерському підморгуючи й промовляючи тим самим «таємничим голосом», що викликав на спецзавдання, слова привітань із чиїмсь там Днем народження. Потім у пориві щирого покаяння батьки обіймаються і випускають із рук пістолети, а дитинка, ну вже зовсім якось інфернальне, гасить свічки в останній сцені.
Одне слово, це була не Марлина роль.
— А ким ти будеш? Малою? — спитала Марлина сестра.
— Нє-а. В тому-то й справа. Маю бути тою тьотькою.
— Не вийде з тебе тьотьки.
— Це ж чому не вийде?!
— Не ображайся, але немає на тобі гордої печаті материнства. 1 геть усі, окрім самої Марли та відчайдушного Іллі, були глибоко переконані в тому, що роль стерви-кар'єристки не для Марли.
— Хто, Марла?! З її наркоманськими тінями під очима? Та не сміши мене! — пхикнула стилістка Соня.
— Ну от бачиш, — зітхала Марла, коли їй все це Ілля переповідав, — все проти нас. Проти мене тобто.
— Та пішли вони всі в сраку! — запевняв Ілля, — це я плачу всім гроші, тож я й акторів вибираю. Мама-лоліта — це ж фішка!
Але фішки цієї, окрім самого Іллі, щось ніхто так і не викупив. Проти Марли повстала всі знімальна група вкупі зі стадом стило-візажистів, кастинг-директорами, асистентами асистентів і водіями авто, що мали позичатися на зйомки. Один тільки режисер, переглянувши панкушні відео Марлиного гурту «Пухнасті Насті», погодився, що дівчинка таки вельми фактурна й талановита, і що буде вона перфектно виглядати в кадрі. Тільки от у кадрі іншого відео.
Тож на цей сімейний Різдвяний трилер вибрали дівчину а-ля «Я — Матриця. Ви що, це кіно не дивилися?!» Така собі Трініті з подовженим чорним волоссям і знеособленим обличчям. Те, що треба, одне слово. Марла, наминаючи привезені від бабці пиріжки, і сама погоджувалася:
— Ну, те, що треба. Тільки як же все-таки їм вдалося збити з
курсу непохитного Іллю?
— Сказали, що навмисне знімуть погане відео, якщо він залишить тебе. Що вони ні за що не відповідають, — без зайвих утішальних інтонацій повідав Артан. — А що? Знаєш, як їм страшно? Особливо какалися ті чуваки, чия машина: «Слиш, братан, а ана точна вадіть умєєт?! Ана нам тачьку не грохнєт?» і потім би почалося: будь-яка поломка камери, розбита лампа чи запізнення когось зі знімальної групи — все було би через тебе.
— Ги-ги, — відказала Марла.
— А так, — провадив Артан, — воно навіть і краще. Тепер Ілля хоче відео на спільну пісню робити. Тобто, в кліпі через слеш фігуруватиме назва «Пухнасті Насті».
— Та ну? А хто до слешу, хто після? — зубоскалила Марла.
— Та яка нам, нафіг, різниця.
— і то правда. Головне, щоби зброя не поіржавіла.
І вона не поіржавіла. Марла швиденько наквецяла переклад однієї зі своїх пісень, Ілля, котрий спершу хотів записувати щось не надто переконливе, зі своїх «старих запасів», дав себе швидко переконати і так само швидко заспівав те, що йому втулила Марла. В сумі вийшло все не так уже й погано.
Зйомки проводилися в одному із клубів, хоч як дивно, із доволі не гидкими, як на київський клуб, бебехами. Вони ж дизайн. Часу було мало: під вечір відкривалося казино, тож на той момент треба вже було забратися.
Пригнали сто чоловік масовки. Все кричало, не встигало, нервувалося. В усьому клубі спокійними були лише дві особи — Ілля і Марла. Та ще охоронці, в яких, за відсутності необхідних механізмів, усі психічні реакції, за винятком запрограмованого «Дєвушка, тут сідєть нєльзя», є просто неможливими.
28 
