71 
— Плакати люблять всі! — виголосила вона й попросила зупинитися біля водоспаду.
. Ввечері вони зупинилися ночувати в маленькому селі Лачунґ, де не було світла, зате жили найприємніші у світі люди. Жінки вчили Марлу ліпити момо [81], дівчатка купували солодощі й приносили томбу [82] вкупі зі свічками. Спати знову було холодно — рятували куртки й зимові шапки. Помитися в такій температурі видавалося Марлі подвигом Геракла.
— Або ж Сізіфовою працею, — кепкував Х'ялмар, — однаково ж завтра знову забрьохаєшся.
Наступного дня Марла підібрала з землі шматочок жовтого молитовного прапора й кілька грудочок гімалайського ґрунту з камінцями. Написавши на прапорці «Подорож до Країни Сходу», вона вклала все до маленького срібного амулетика з гірським коралом в оздобі й, міцно замкнувши його на застібку, почепила його шнурівку. Ця тибетська прикраса, куплена в Бутані, мала слугувати талісманом Марлиній сестрі під час її вступного іспиту на відділення сходознавства.
— Коли мине п'ять років її навчання, я зберу достатньо грошей, щоби вона змогла побачити частину того, що бачила я. Хто зна, може мала десь тут залишиться. — Марла заховала амулетик до кишені. Х'ялмар ніжно посміхнувся й погладив її по плечі.
— Що, все-таки добре, що я не пхатиму сюди наркот?' — підкреслено-болісно зітхнула Марла й засміялася
Гімалайська подорож наближалася до кінця.
____________________
В делійському аеропорту Марла мусила чекати на 4 години довше, ніж Х'ялмар. Дивлячись, як він відходить на посадку, посилаючи їй повітряні цілунки, Марла безутішно плакала. Хоча вони й домовилися про наступну зустріч за місяць, її не полишало відчуття, що бачить вона свого білявчика востаннє.
— Дурнувате відчуття…
Потім Марла провела кілька годин у компанії мюнхенського панка, що перевозив якусь потужну наркоту в шлунку, і його дівчиною, юним ангелоподібним створінням. Вони, як і всі, займалися порятунком прав людей на Землі.
В аеропорту «Бориспіль» Марлу не перевіряли на наявність заборонених речовин. А в неї їх і не було, тож було навіть трохи сумно через втрачену можливість.
Ілля чекав на неї біля виходу, трохи осторонь від натовпу зустрічаючих.
— Привіт, ти класно виглядаєш! — перше, що ляпнула Марла, побачивши його посмішку, колір очей, відсвітлених прядок у новій зачісці й міцної постави впевненої в собі людини.
— Ходімо, маленька?
На вулиці сяяло яскраве сонце кінця зими.
Дочькі — Матері
Марлина Мама, до якої та заїхала на два дні в гості, виявляла якийсь непередбачуваний конформізм і пластичність стосовно видимої аморальності доньки. Видно, ситуація для людського суспільства не була аж такою відштовхуюче новою, тому Марлина Мама навіть заходилася висловлювати свої припущення:
— Ну от бачиш, як воно інколи буває. Ідуть мужики від красивих до розумних… — (Марла відразу пригадує дитяче мамине втішання: «Нічого, Марлочко, що ти страшненька, зате ж розумна. І взагалі, не радісь красівай, а радісь щаслівай…» Навіть тепер, коли Марлина пика раз по раз з'являлася на ТБ чи у пресі, Марлина Мама не особливо міняла свої старі опінії). — То, може, й він свою кікімору покине… — («Якін бросіл сваю кікімару…» — пригадується Марлі совєцьке кіно), — і тебе повезе туди!
Марла аж поперхнулася:
— Та боронь Боже, ти що? Ніколи в світі! Все прекрасно й кольорово. Я не хочу ні заміж, ні в світ-шугар лайф! Буеее… Карієс і діабет.
— Ти що — дурна? — не вдупляє Марлина Мама.
— Уяви собі, мамо, — Марла далі тулить у себе гидотне на-півсолодке шампанське, що його так люблять українські жіночки, — там же дико нудно. От що би ти сама робила в тім раю земному? Так і жіночка його живе самими лише магазинами й біговою доріжкою. Пишається тим, що навіть спить на ній… Телевізор і мобільний телефон. Кухонний комбайн і незмінні напівфабрикати в мікрохвилівці. Це якщо є час і натхнення, гм. А так — жєнскіє романи по двадцять баксів і філіжанка нескафе за десять. (О, це таке ми думали у сінгапурській кав'ярні про каву по-російськи: нескафе у пластиковому стаканчику, одна половина — цукор, інша — водка, кава для забарвлення… Ми не замовили ту каву, гм, шкода…) Але все, кажу тобі, ма': активності у представництвах Раю на землі,— повнючий нуль.
— Та ну, не може бути! — вжахнулася мама, — а плавати?!
Марш до Мрії
— Принцеса моя… Начебто мені відпродали півнеба… — Ілля мружився на яскраве березневе сонце, що нагло вдиралося до сонної кімнати.
[81]
Тибетські вареники.
[82]
Тибетське пиво — ягідки хмелю заливаються окропом і запарюються десять хвилин у величезному дерев'яному кухлі. Зігріває і знімає втому. П'ється через таку ж велику металеву соломину.
71 
