8 
Жили собі були. Всілякі різні люди й дурнуваті тьотьки. «Люди п'ють, жінки танцюють» — так мій тато казав про одне якесь місцеве весілля. Він мав на увазі, що все, як завжди. Ну, зрештою, воно все так і є. Але.
Якось одного дня всі начебто закохані в мене чоловіки розповіли про мене своїм дружинам. Було то правдиво чи ні. ВІН розповів правдиво — я таки кохала його — але дружина не повірила. Тоді я скинула їй повідомлення такого змісту:
«Я повільно тягну його в яму. ми обоє почуваємося трагічно щасливими. За смертю приходить воскресіння, я порубаю його на шматки, а потім знову вдихну життя через рот. Він любить мій рот».
Тоді в неї й поселилася думка про моє вбивство.
А в нас поселилася думка про який-небудь хитровиїбаний шлюб. Скажімо, мій мен (байдуже, розлучиться він на той час зі своєю законною чи ні) одружується зі мною десь в іншій країні. Скажімо, в Белізі, бо в Белізі можна все. А тоді ще в іншій країні оформить шлюб із Анджеєм, нашим другом. А я вийду за Анджея на Україні — і батьки будуть раді — такий порядний хлопчик. І тоді буде все красивезно. «Почекайте, ми зайдемо до нашої дружини!» — казали би мої чоловіки. А я би теж щось таке: «Упс, чуваки, вибачайте, мушу зготувати курку кеш'ю, бо приїздять із відрядження хазбенди…» Анджей запевняв мого хлопця (на той час іще просто хлопця), що їм навіть не обов'язково вступати в гомосексуальні зв'язки для цієї афери, хоча в очах у Анджея читався сум.
Мене ж хапався сум тоді, коли я думала про покинуту десь там у Прекрасному Дальоко красуню-дружину:
— Може, приведемо її сюди? — я вже й не пам'ятаю, кому першому прийшла в голові ця думка.
— Та ні, вона мене вб'є, я думаю… — це вже точно я сказала. — Буде мене повільно таї спроваджувати, щодня потроху пацючої отрути в чай підсипатиме.
— Відстань, я вб'ю тебе, ти тормознута, відстань, забудь мене, насиплю яду тобі в чай… — заспівав Аскольд, бо дуже любив СКРЯБІНА, хоч і зовсім не був українцем. Ні, мій мучачо таки був винятковим.
— І що ж вона буде робити тут? — недовірливо спитала я. Дивно, чому в мене не виникало такого питання стосовно Анджея.
— Нічого, — знизав плечима потенційний полігамник.
— Вона не зможе… — засумнівалася я.
— Ні, це спочатку не зможе, — він солодко потягнувся на ліжку, — але в силу своєї недалекості й стремління вчитися, вона на все погодиться. І звикне.
— Ага, просто скажи, що виконає будь-яку команду. Наплодив у кобіти умовних рефлексів…
— Ні, вона не така. — О Боже, зараз знову почне розсусолювати, яка вона «дерзкая» і все таке. Як вона побила якусь ліваху на дискотеці і як трахалася з якоюсь маніячкою-гречанкою під кокаїном. А потім, коли я скажу: «Ну от, вона гаки мене закатрупить!», він почне казати, що дівчинка зовсім не чорна (енергетично), що вона цілком нормальна і все у неї давним-давно пройшло й минуло.
— Ех, контраверсійність ім'я твоє, хазбенд мій… — зітхаю я й починаю розповідати страшні й правдиві історії гіпівських часів.
— Крім поширення венеричного щастя і буму молодих мам, ні до чого ті колонії кохання не призвели. Хіба що лиш до нового витка Всесильної Депресії.
— Угу, — погоджується він.
— Але, зрештою, заради експерименту й нового досвіду в житті я би на це пішла.
— Ти би на багато чого пішла заради свого досвіду… — він криво посміхається, натякаючи на мій нещодавній стрибок у гречку. Хоча ніякого стрибка там і не було, йому подобається так вважати. Часами його мазохізм перемагає його любов до мене, і тоді він пакує мої речі.
Скажімо, поки я, п'яна в дупу, відвожу додому приятелів-геїв, він виходить із себе через те, що я безвідповідально взяла його машину і безвідповідально вірю, що на випадок ментів він мене по-любому визволить. От наглота я, нє?! Водійського посвідчення в мене, ясна річ, нема. Ну, тобто, є десь, але його ще треба знайти. Не кажучи вже про довіреність на цей розкішний мерседес. Мій любий взагалі мені недовіряє — має, вочевидь, на те підстави. Дико боїться оформляти на мене щонайменшу власність. Все на маму. Мама надійна, мама хороша, мама — єдиний його друг. Я дуже люблю його маму. Себе часами не люблю, а її завжди. Отож, поки п'яна я розвожу п'яних геїв по хатах, він запихає мої лахи в рюкзаки й валізи. Лахів неприємно багато. Я морщуся — моє перманентне відчуття бездомності ускладнюється наявністю баласту.
— Все, тут усі твої речі, — каже він. Обличчя навдивовижу бліде.
8 
