26 
— Іменно — не обходять. Одноосібник! — вереснув Бобинець.
І раптом...
Хлопці навіть здригнулися від несподіванки, почувши голос Сергія.
— Та хіба можна... Хіба можна вирубати такий гай? Це ж, пробачте, злочин!
Бобешко й Бобинець теж здивовано вирячились на Сергія. Вони, мабуть, навіть забули про його присутність.
Бобешко усім тулубом повернувся до нього й примружив очі:
— Ви, товаришу, хто такий? Турист? Так ото беріть свій мішечок і йдіть собі далі. І не лізьте не в своє діло.
— Іменно — не лізь! Включай третю швидкість і... газуй!— Бобинець зробив красномовний жест.
Сергій гордо скинув голову:
— Крім того, що я турист, я ще людина. Радянська. Якій не байдуже, що робиться на землі, по якій вона ходить. І я прошу пояснити, чим викликане рішення вирубати цей гай.
Хлопці здивовано перезирнулися — от тобі й диверсант! Бригадир Бобешко зробився червоний мов буряк. Здавалося, він зараз хукне із рота його вирветься полум'я.
— Я бачу, що товариш турист балакучий. Гаразд. Пояснюю. Оцей куток села і цей гай, а точніше, гайок, а не гай, вклинюються між колгоспних ланів. Як бачите, хати тут дошками позабивані, безгосподарні. Один дід, як гайстер у гнізді. І через одного товариша діда гуляє кілька гектарів прекрасної орної землі, яка може дати народові нашому радянському кількасот центнерів добірної пшениці. Ясно?
— Але ж такий липовий гай...— почав Сергій, та Бобешко перебив його:
— От іменно — липовий! Гайок. Якби сад фруктовий — інша річ. Тим паче, деревонасаджень у нашому колгоспі — слава богу. Не треба робити культу з кожної гілки. Берегти зеленого друга треба, але в межах розумного.
— Нема питань!— одрубав Бобинець. Сергій примовк.
— Отож не встрявайте, не розібравшись що до чого, молодий чоловіче,— повчально сказав Бобешко.
— Не газуй, не глянувши, куди їдеш!— вкрутив і своє слово Бобинець.
Дід Коцюба мовчки зайшов у хату, потім прохилив двері, висунув голову:
— Не поїду я нікуди!.. Я тут вісімдесят год живу. Тут і вмру. Все!— і з грюкотом зачинив двері.
— От же ж кадр!— ляснув себе по стегну Бобешко.— Ну! Піднімай з такими господарство. Інтенсифікацію проводь. Ну! — Він повернувся усім тулубом до Бобинця.— От що. Я тут ще з ним побалакаю, пороз'яснюю. А ти поганяй до голови. Доложи. Хай дає бульдозера. Почнемо сьогодні ж... Поки що з отих халуп. А там... Бо скоро жнива, не до того буде. А тоді переоремо все по-новому.
— Нема питань!— Бобинець сів у машину і одразу газонув так, що аж курява знялася.
Хлопці тільки мовчки перезиралися. Звістка, яку вони почули, приголомшила їх. Невже Липки, всі оці хати, садки, городи, оцей буйноцвітний липовий гай, з якого лине зараз такий запаморочливий аромат,— усе буде знесено, переорано й перетвориться на рівне поле? Якось не вкладалося все це в голові.
Бобешко потупцявся на подвір'ї, потім підійшов до зачинених дверей хати й голосно заговорив:
— Даремно ти, старий, ото демонстрації влаштовуєш. Ти ж, здається, мудрий дід. Мусиш розуміти. Нічого з твоїх протестів не вийде. Проти розвитку, старий, проти прогресу не підеш. Отак! Мовчиш? Думаєш? Ну посидь, подумай гарненько... А я поки що піду гляну на той гайок, з якого місця його починати зручніше.
І Бобешко перевальцем, важкою своєю ходою подався в гай, зник за деревами. Сергій похмуро мовчав.
— Мда...— прошепотів Марусик.— Ситуація...
— Хоч би там що, а мені жаль Липок,— зітхнув Журавель.— І діда Коцюбу жаль. Усе життя тут прожив і раптом...
— Жаль, звичайно,— прошепотів Сашко Циган.— Але... Він не встиг договорити, бо в цю мить, наче з-під землі, з'явилася Тайфун Маруся. Горщика з медом у неї вже не було. В руках вона тримала букет волошок.
— О!..— роззирнулася вона на всі боки.— А... де дідусь? Сергій ніяково усміхнувся:
— У хаті... Замкнувся.
— Чого це?— здивувалася Тайфун Маруся.— Ти що — образив його?
— Та не я...— почервонів Сергій.
— А хто?
— Та от, виявляється, весь оцей куток зносити будуть. І гай теж. Переорюватимуть під поле. Комсомол у курсі?
— Н-ні... Не в курсі...— тепер уже почервоніла Тайфун Маруся.
— Дід засмутився, звичайно. Не хоче нікуди йти звідси. Та й справді жаль. Такий гай вирубувати!— Сергій потроху розпалювався.— Тут же є дерева, яким років сто, не менше. А липа доживає іноді до п'ятисот, а то й до тисячі років. Невже не можна якось?..
— Н-не знаю,— винувато опустила голову дівчина.
26 
