очень нудно 
59 
— До чого? — неуважно перепитала місіс Візлі, акуратно складаючи темно–бордові шкарпетки, які вона поклала зверху на Ронові мантії.
— До його значка , — повторив Фред з таким виразом, ніби хотів якнайшвидше покінчити з неминучим. — Чудового блискучого новісінького значка старости.
Минула якась мить, поки місіс Візлі, що думала про піжами, збагнула Фредові слова.
— Його… але… Роне, ти?.. Рон показав значок.
Місіс Візлі зойкнула, як перед тим Герміона.
— Не вірю! Не вірю своїм очам! Ой, Роне, як це чудово! Староста! Як і всі в нашій родині!
— А ми з Фредом вам хто, сусіди? — обурився Джордж, але мати відштовхнула його і пригорнула найменшого сина.
— Ой, що буде, як почує тато! Роне, я так тобою пишаюся, така неймовірна новина! Староста гуртожитку — це лише початок, ти ще можеш стати старостою школи, як Вілл і Персі! Ой, яка це радісна подія після всіх тих неприємностей, я така щаслива, ой, Рончику…
Фред і Джордж голосно «векали» в матері за спиною, але місіс Візлі не помічала їхнього «блювання». Обійнявши Рона за шию, вона вкривала поцілунками синове лице, що пломеніло яскравіше, ніж новенький значок.
— Мамо… не треба… мамо, та досить… — бурмотів він, намагаючись вирватися.
Вона відпустила його й задихано мовила: «І що ж нам тепер зробити? Персі ми подарували сову, але ж у тебе вже є сова».
— Щ–що ти маєш на увазі? — поглянув на неї Рон так, ніби не вірив власним вухам.
— Тобі треба щось подарувати! — ніжно пояснила місіс Візлі. — Може, нову вечірню мантію?
— Ми вже купили йому мантії, — кисло озвався Фред з таким виглядом, ніби щиро дивувався цій надмірній щедрості.
Або новий казан, бо старий Чарлів уже геть проіржавів. або нового пацючка, ти ж так любив Скеберса…
— Мамо, — з надією глянув на неї Рон, — а чи не міг би я отримати нову мітлу?
Обличчя місіс Візлі спохмурніло: мітли були дорогі.
— Не якусь особливу! — поспіхом додав Рон. — Просто… і просто новішу, на заміну…
Місіс Візлі мить повагалася, а тоді знов усміхнулась.
— Обов’язково купимо… ну, то я побіжу, якщо треба купити ще й мітлу. До зустрічі… мій Рончик — староста! Не забудьте поскладати валізи… староста… ой, я така приголомшена!
Вона ще раз цмокнула Рона в щоку, зашморгала носом і квапливо вибігла з кімнати.
Фред із Джорджем перезирнулися.
— Ти не образишся, якщо ми не будемо тебе цілувати? — удавано стурбувався Фред.
— Якщо хоч, можемо зробити реверанс, — додав Джордж.
— Ой, та відчепіться, — вовком глянув на них Рон.
— Бо що? — поцікавився Фред з капосною посмішкою. — Призначиш нам покарання?
— Цікаво було б на це подивитися, — глузливо реготнув Джордж.
— Він так і зробить, якщо дасте привід! — розсердилася Герміона.
Фред з Джорджем розреготалися, а Рон пробурмотів: «Та перестань, Герміоно».
— Тепер доведеться стежити за кожним своїм кроком, Джорджику, — удавано затремтів Фред, — з такими двома наглядачами…
— Так бачу, нашим правопорушенням нарешті покладено край, — скрушно похитав головою Джордж. І близнюки роз’явилися з гучним ляскотом.
— Ну й парочка! — Герміона розлючено глянула на стелю. З кімнати над ними долинав гомеричний регіт Фреда і Джорджа. — Роне, не звертай на них уваги, просто вони тобі заздрять!
— Не думаю, — засумнівався Рон, також позираючи на стелю. — Вони завжди казали, що старостами стають тільки ідіоти… зате, — додав він значно бадьоріше, — у них ніколи не було нових мітел! От би поїхати з мамою, щоб вибрати самому… на «Німбуса» їй не вистачить грошей, але з’явилася нова модель «Чистомета», було б класно… так, мабуть, піду скажу їй, що хотів би мати «Чистомет», просто, щоб вона знала…
Він вискочив з кімнати, залишивши Гаррі наодинці з Герміоною.
Гаррі чомусь відчув, що не хоче дивитися на Герміону. Він підійшов до ліжка, забрав чисті мантії, що їх принесла місіс Візлі, і зробив крок до своєї валізи.
— Гаррі?.. — невпевнено почала Герміона.
— Усе чудово, Герміоно, — якось нещиро, чужим голосом озвався Гаррі, так і не подивившись на неї, — класно. Староста. Супер.
— Дякую, — відповіла Герміона. — Е–е… Гаррі… ти не міг би позичити Гедвіґу, щоб я повідомила мамі з татом? Вони дуже зрадіють… бо староста — це те, що їм зрозуміло.
— Та будь ласка, — сказав Гаррі, не впізнаючи власного голосу. — Бери!
59 
