16 
— О! У нас якраз є! Супер! — вигукнув я. — Дідусь колись купив.
— От-от! Правильно! Супер!
Ми саме підійшли до високого багатоповерхового будинку, сіли у ліфт і піднялися на найвищий поверх. Георгій Васильович одімкнув двері, і ми зайшли до майстерні. Майстерня була простора, з великими вікнами. Біля однієї зі стін було підвищення, наче маленька сцена. Навпроти цього підвищення стояв мольберт з недомальованою картиною — якісь постаті на березі річки. Але нашу увагу привернула одразу не картина, а великий скелет, що стояв у кутку майстерні. На голові скелета був крислатий капелюх з пером, а в зубах — козацька люлька.
— О! А це що?! — вигукнув Ромка.
— Не що, а хто! Кость Костьович. Мій помічник.
— А нащо він? — спитав Ромка.
— Художники повинні досконало знати анатомію. Костя Костьовича подарував мені професор, портрет якого я малював.
— А вам не страшно на нього дивитися, особливо вночі? — не вгавав Ромка.
— Та ні. Ми з ним дружимо. Я часто з ним розмовляю під настрій.
В іншому кутку майстерні стояла біла гіпсова скульптура оголеної жінки без рук.
— А це що за тьотя? — спитав Ромка.
— Не тьотя, голубе, а Венера Мілоська, еталон жіночої вроди.
— Еталон, а без рук! — гигикнув Ромка.
— Ну, давай з тебе, з балакучого, й почнемо. Піднімайся на подіум і сідай на стілець!
Виявляється, те підвищення називалося «подіум». Ромка сів на стілець і напружено завмер.
— Не дуже напружуйся і завмирай! — усміхнувся художник. — Сиди спокійно. Я повинен вловити характер.
Георгій Васильович пришпилив кнопками до фанерної дошки аркуш цупкого паперу ватману (я знав, як він називався, бо мій тато робив креслення на такому) і почав малювати товстим олівцем. Я з захопленням дивився, як на папері з'являється Ромчин портрет. Живий, кумедний, шаржований. І враз Георгій Васильович заспівав:
— Розпрягайте, хлопці, коні
Та й лягайте спочивать,
А я піду у майстерню-у
Рому й Васю ма-алюва-ать!..
— Не дивуйтеся, хлопці, я, малюючи, часто співаю. Особливо, коли виходить.
Я потроху роздивлявся майстерню. На стінах висіли малюнки — і кольорові, і штрихові. А ще були полиці, на яких стояли різні череп'яні баранці, якісь химери, полив'яні глечики, горщики. А на одній полиці у безладді лежали великі барвисті книжки з мистецтва. На корінцях і обкладинках я прочитав назви: «Ієронім Босх», «Валентин Литвиненко», «Георгій Малахов», «Музей українського мистецтва», «Імпресіоністи»... Нарешті Георгій Васильович намалював Ромку і жестом запросив на подіум мене. А Ромка кинувся роздивлятися свій портрет. І в захопленні вигукнув:
— Супер! Мене ще в житті ніхто не малював. Зробите мені ксерокс?
— Авжеж! Нема питань!
— Скажіть, у вас щось пропало? Вибачте, ми почули, як ви по мобільнику говорили.
— Ой, хлопці, пропала ікона Миколая Чудотворця. Роботи невідомого художника XIX сторіччя. Отут, на стіні, висіла. Може, й не дуже антикварна, але дуже мені дорога. У спадок лишилася від бабусі. Ікона, як кажуть, намолена — перед нею понад сто років молилися. Тому в ній велика енергетика. Допомагала мені малювати. І днів зо три тому загадково зникла. І ніхто дверей не ламав, крізь вікно не ліз...
А Чарівні окуляри...
Я раптом побачив, як Ромка зайшов за мольберт з картиною, витягнув з кишені окуляри і швидко начепив на носа... Георгій Васильович цього не бачив, бо, малюючи, дивився на мене. Ромка радісно усміхнувся, рішуче підійшов до полиці з книжками, розсунув їх і витяг... ікону!
— Це не вона? — спитав Ромка, простягаючи ікону художнику. Георгій Васильович випустив з рук фанерну дошку, на якій малював, і рвучко підхопився:
— Де... де ти її взяв?!
— Отам... на полиці... за книжками!..
— Як... як ти... як?! — вигукнув художник, притискаючи ікону до грудей. — Ну... безумство! Фантастика!
— Ну... ви ж казали — енергетика! Я й відчув ту енергетику...
— Ну... ти... ти... екстрасенс!.. Стривайте, мушу зателефонувати дружині! — Він вихопив з кишені мобільник: — Сонечко!.. Чудотворець знайшовся!.. Потім... Потім все розкажу!.. За книжками... Це ж три дні тому ми тут святкували... і хтось з хлопців «приколовся». Цілую!
Я ніколи не бачив, щоб Ромка так сяяв! Авжеж! Він упевнився, що його чарівні окуляри діють... Георгій Васильович хотів одвалити нам по четвертаку, але ми гордо відмовились:
— Тільки по п'ятірці... За роботу. Як натурникам.
16 
