30 
Котька довго лежав і не міг заснути. Всі події цього дивовижного дня проходили перед ним в уповільненому темпі. А серце, навпаки, стукотіло так, наче він не лежав у ліжку, а щодуху кудись біг, тікав від якоїсь шаленої погоні…
Це ж подумати тільки, він, Котька Швачко, звичайнісінький п'ятикласник, не двієчник і не відмінник, не бешкетник, але й не тихоня, звичайнісінький хлопчик, яких тисячі й мільйони, законтактував з інопланетянином, пришельцем з далеких світів!
Якби на його місці був Ігор Дмитруха — все було б нормально. Ніхто навіть не здивувався б. З таких, як Ігор Дмитруха, виростають полководці, космонавти, чемпіони — ті, хто дивує світ. А з таких, як Котька Швачко, виростають лікарі, інженери, кандидати наук, ну, в крайньому разі, актори-любителі з народного театру, звичайнісінькі собі люди.
Доля, мабуть, просто помилилася, переплутала і те, що належало підсунути Ігорю Дмитрусі, підсунула випадково йому.
— Ні! Не помилилася! — почувся раптом характерний «неземний» голос Семуа.
Котька здригнувся. Голос линув з відчиненого вікна, за яким світив повний місяць.
Вся кімната була залита місячним сяйвом. Тато й мама вже міцно спали на своїх ліжках. Тато свистів носом, а мама, як завжди, цмокала уві сні губами.
— Прошу вийти!.. Ля лі мо мо!.. — знову почувся за вікном голос Семуа.
Котька встав з ліжка, навшпиньках підійшов до вікна і визирнув.
Під вікном стояв і усміхався… татків начальник Спиридон Спиридонович.
— Вилазь, вилазь! Швидше! — весело сказав Спиридон Спиридонович голосом Семуа.
«Тю! Так от хто такий, значить, Семуа! Спиридон Спиридонович!» — чомусь без усякого здивування, а навіть з полегшенням подумав Котька. І поліз через вікно.
— Ходімо швидше! Нас чекають! — сказав Спиридон Спиридонович і пішов… угору. Наче по невидимих сходах. Ось він уже на даху сусіднього будиночка. Поманив Котьку до себе рукою.
Котька зрушив з місця і відчув, що теж піднімається вгору.
От вн уже поряд з Спиридоном Спиридоновичем. Той бере його за руку й веде далі — прямо до місяця. Котька придивляється і раптом бачить, що то зовсім не місяць, а прожектор, що світить з якогось чудернацького повітряного корабля еліптичної форми.
«Літаюча тарілка», — миттю догадується Котька. Кидає погляд униз — під ногами порожнеча. «Як же ми йдемо?» — дивується Котька.
— По гравітаційних сходах, — усміхається Спиридон Спиридонович. Причому Котька точно бачить, що він не говорить, не ворушить губами, навіть не розтуляє рота. Значить, вони спілкуються без допомоги мови — самими думками. Телепатичний зв'язок! Спиридон Спиридонович почув Котьчину думку й відповідає йому теж думкою.
— А що це за гравітаційні сходи? — подумки питає Котька.
— Довго пояснювати. Плом бурделом бурдавур, — усміхається Спиридон Спиридонович. — Ми ступаємо по гравітаційних імпульсах, які надсилає спеціальний апарат — імпульсатор…
— Дуже зручно, — киває Котька. — Надзвичайно!..
— Радий, що тобі подобається. Це винахід твого батька, — усміхається Спиридон Спиридонович.
«І тато нічого нікому не сказав!.. Ох, тато!.. Мама його завжди лає, вважає легковажним, несерйозним (вона кандидат, а він звичайнісінький інженер!), а він, бач…» — і Котька сповнюється невимовною, щемливою аж до сліз ніжністю до свого скромного й геніального тата.
Іти по гравітаційних імпульсах дуже легко, не відчуваєш ніякої втоми, ноги переставляються самі собою. Котька піднімається все вище й вище в небо, «Бережок» внизу вже зовсім маленький, будиночки іграшкові. На одному рівні з Котькою пропливають осяяні чи то місяцем, чи то прожектором корабля хмарки. І Котька, який так боїться висоти, який до поручнів балкона не підходить, бо в нього одразу починають бігати в животі холодні мурашки (наче од крижаної газованої води), зараз відчуває надзвичайну приємність, легкість і піднесення.
«От молодець батько!.. Які прекрасні гравітаційні сходи придумав!»
Вони з Спиридоном Спиридоновичем підійшли-піднялися вже до самісінької «літаючої тарілки».
Спиридон Спиридонович постукав (звук був такий, наче він стукав у порожні цинкові ночви) і сказав:
— Одчиніть! Це я! Самуа! Па ні ко мо!..
Почувся залізний скрегіт (схожий на той, що був, коли дідок Дика природа одчинив залізні двері складу), і в «літаючій тарілці» утворився зяючий темнотою отвір. Звідти війнуло сирістю й запахом яблук. Десь угорі тьмяно світилася заґратована лампочка (точнісінько, як у складі).
30 
