очень нудно 
44 
І от сидять Чайник і Петякантроп. Роти від захоплення пороззявляли, очі горять цікавістю… Про все на світі забули. Про все, крім власної насолоди й радості… І хоч сказали вони бабі й Семуа, що вже все зрозуміли, але насправді зрозуміли вони ще далеко не все. І правду казала баба — дуже й дуже їм ще треба готуватися до запуску на Землю, щоб стати справжніми людьми, гідними цього слова жителями планети.
І не тільки їм треба готуватися; може, і йому, Котьці, теж…
А от цей маленький, щуплявий Грицько Половинка, в окулярах і з мокрим відстовбурченим чубчиком, Грицько Половинка, який так кумедно сміється, прикривши рота долонею, все розуміє. І йому не треба готуватися. Він на Землі. От!..
РОЗДІЛ XVII
Останній, заключний, дія якого відбувається вже у Києві, в школі, першого вересня.
Літо…
Здається, завжди таке довге-довге, аж цілих три місяці.
А мине, обернешся назад — мов один сонячний день. Мельк — і нема! Тільки солодко щемлять спогади про живе тепло не одягненої асфальтом землі під босими ногами, про терпкуватий смак якихось лісових ягід, зірваних губами просто з куща, про миттєвий синьоокий погляд незнайомої дівчинки на борту швидкої «Ракети»…
… У них в класі вже виробилася традиція — першого вересня приходити на півгодини раніше, щоб встигнути до урочистої лінійки, до першого дзвоника, поділитися враженнями.
Коли Котька прибіг (він трохи припізнився, бо мама не змогла вчасно випрасувати сорочку), всі вже юрмилися на звичному місці — біля каштана при вході на спортмайданчик.
У центрі, як завжди, стояв Ігор Дмитруха.
Спасокукоцький і Кукуєвицький, захлинаючись і перебиваючи один одного, розказували про свої пригоди у піонерському таборі «Пуща-Водиця».
Та як вони не захлиналися, пригод вистачило ненадовго. Розказавши, як вони кидалися перед сном подушками, як одного разу випили за обідом весь дівчачий компот і як героїчно викрутили в туалеті лампочку, Спасокукоцький і Кукуєвицький замовкли.
Слово забрав Валера Галушкинський. Він розказав, як з батьками їздив машиною (у Валериних батьків був «Москвич») на Закарпаття. Поїздка була надзвичайно цікава, але, крім того, що весь час то «сідали» скати, то відмовляв мотор, Валера чомусь нічого згадати не зміг.
Вітасик Дяченко був на Київському морі. Купався і загоряв.
Галочка Білан і Свєточка Черненко теж були на Київському морі, теж, купалися і загоряли.
Ляля Іванова була в санаторії.
Льоня Монькін і Ярик Божко теж були в санаторії.
Макароніна не була ніде. Вони одержували квартиру в новому будинку і робили ремонт.
Між іншим, Ігор Дмитруха одержав нову квартиру у тому ж будинку. І через це також нікуди не їздив, ціле літо був у Києві. Розказувати йому було нічого.
Котька аж смикався від нетерплячки. Так йому хотілося розповісти про себе, про свої пригоди. Таких пригод ніхто не пережив. Це вже було ясно, Ніхто!..
Скориставшися першою можливістю, коли на мить запанувала тиша, Котька нарешті одважився, набрав повні груди повітря й видихнув:
— А я…
Та Ігор Дмитруха раптом різко перебив його і, обернувшись до Тюті, спитав:
— А ти, Тютю, чого мовчиш? Ану розкажи про свої подвиги! А то вони і слова тобі сказати не дають. Га-ла-ла!.. Га-ла-. да!.. Ану розказуй, не скромничай!
Тютя спалахнув, як світлофор червоним світлом:
— Ай!.. Які там подвиги! Ніяких подвигів…
Але від Ігоря Дмитрухи не так легко було відчепитися:
— Та ну! Не прибіднюйся. Не могло з тобою нічого цікавого не трапитися. Так не буває. Щоб за ціле літо — і зовсім нічого? Що ж ти — під скляним ковпаком сидів, чи що?
Тютя швидко-швидко заморгав своїми довгими дівчачими віями і здається, ще дужче почервонів (хоч далі червоніти вже нікуди):
— Ну… ну… я трохи був не втонув.
— О! — радісно, вигукнув Ігор Дмитруха. — Ти дивись! І мовчить! Ну, фрукт! Така пригода потрясаюча! Смертельно небезпечна! На грані життя! А він мовчить! Це ж… Ану розказуй щвидше!
— Ну… ну, я плавав на надувному матраці. А якісь хлопці почали балуватися. Полізли на матрац. Матрац перевернувся і… Там було з головою. Я захлинувся і… Якби не одна дівчинка, яка пропливала… Вона підштовхнула мене до матраца і…
— Ой! Ой, тримайте мене! — схопився за живіт Ігор Дмитруха. — Ой! Не можу! Ну, Тютя! Ну, артист! Звалився з матраца і пішов на дно. Може, це ти вночі плавав? Може, це ти з ліжка упав, а думав… Га-га-га! Дівчина його врятувала. Ну, Ну, Тютя! Га-га-га!
44 
