55 
І коли з'явилася Валькова мама, Ляля одразу кинулася до неї.
— Тьотю, тьотю, а ваш хлопчик вікно розбив!
Валькова мама зітхнула, і обличчя її стало сумне-сумне.
— Де? — спитала вона тихо.
— У сусідньому дворі… Через паркан… Каменюкою… — Ляля хотіла було розказати всі подробиці, але Валькова мама вже не слухала її. Швидким кроком, навіть не глянувши більше на Лялю, вона попрямувала додому.
Валько умів грішити, умів каятися, але брехати Валько не вмів. Особливо мамі.
Глянувши на Валька, мама вже могла навіть не питати. Але вона все-таки спитала:
— Ти розбив вікно?
Валько мовчки схилив голову.
Мама чомусь не стала його лаяти, а лише сказала:
— Я піду вибачусь і скажу, що сьогодні домовлюсь із склярем.
Валько не встиг навіть рота роззявити, як мама пішла. А втім, виправдовуватись у Валька не було зараз ні сил, ні бажання. Він тільки подумав: «Значить, хтось усе-таки бачив».
У голові було порожньо.
Валько стояв біля вікна і дивився вниз на вулицю. По вулиці проїздили машини, і щоразу, коли проїздила «Волга», серце Валькові завмирало. Отак цього літа він уже багато разів, майже кожної суботи, стояв і ждав. Але тоді було зовсім інакше…
У коридорі грюкнули двері — прийшла мама. Валько обернувся. Але мама в кімнату не зайшла, а пішла на кухню. Коли ж Валько знову глянув у вікно — біля під'їзду вже стояла блакитна дядькова «Волга».
«Хоч би не було місця, хоч би не було місця», — задихаючись, поспішно подумав Валько.
З машини вийшов дядько Володя, потім — Толя. Толя був у старому лижному костюмі, через плече в нього висіла фляжка, на грудях — батьків бінокль. Сумнівів бути не могло — Толя їхав на полювання.
Знову грюкнули двері, і в коридорі почувся веселий голос дядька Володі:
— Де твій мисливець-сміливець? Щоб через хвилину був готовий. Ми негайно лягаємо на курс. А то не встигнемо на вечірній переліт. Мерщій!
— Він не поїде, — почувся мамин голос.
— Як?!
— Дуже просто, не заслужив і не поїде.
Дядько Володя ще щось говорив, і мама говорила, але Валько вже нічого не чув. Він до болю закусив нижню губу — вона зрадницьки тремтіла. Валько ніколи не плакав, завжди пишався цим і не хотів… не хотів… щоб…
Потім він бачив, як з під'їзду вийшов дядько Володя, як він сказав щось Толі і Толя знизав плечима і поблажливо, по-дорослому посміхнувся. І не було на Толиному обличчі ані крапельки жалю, а лише погано прихована радість, що сам він їде… Вони сіли в машину і поїхали. А Валько стояв біля вікна і дивився на те місце, де була машина. І хоча вулицею один за одним проїздили автомобілі, вона здавалася йому зовсім порожньою…
* * *
Ляля пообідала і знову подалася надвір.
Вона повільно спускалася сходами, тримаючись рукою за поручні.
Ляля завжди повільно й обережно спускалася сходами, боячись спіткнутися, — адже вона збиралася стати балериною і берегла ноги.
Раптом вона почула вгорі голоси і спинилася. Вона впізнала голос Валькової мами. Валькова мама стояла на площадці і розмовляла з сусідкою.
Лялин тато завжди жартував з цього приводу: «О, знову зійшлися біля перелазу».
Ляля на мить згадала про це, але одразу ж забула, так привернула її увагу розмова.
— Ви знаєте, такий у мене настрій, просто жах, — говорила Валькова мама. — Покарала свого і так шкодую тепер… Не можу дивитись, як він переживає.
— А що таке?
Та розумієте, мав він сьогодні їхати з моїм братом на полювання. Так збирався, так готувався! Ви ж знаєте, що це для хлопця значить. А зранку сьогодні — завинив. Я попередила: коли ще що-небудь — не пущу. Приходжу — а мені кажуть: вікно розбив. Я зопалу й не пустила.
— Ну що ж — правильно. Треба їх виховувать… А то…
— Стривайте. Пішла я одразу (це у сусідньому дворі), дивлюсь, дійсно біля одного вікна на першому поверсі побите скло лежить. Але вікно вже засклене, замазка свіжа. Щось, думаю, швидко вставили. Пішла — дома нікого нема. А це півгодини тому пішла знову. І що ви думаєте? Просто не повірила. Дійсно працював у них сьогодні скляр. Але справа то, виявляється, давня — шибка давно була тріснута. Майстер, коли склив, вийняв її і на землі біля стінки поставив. І лишив. А Валько мій у цю тріснуту шибку і вцілив. Як це трапилось, досі не збагну. Боюсь питати, щоб ще більшої прикрості йому не завдати.
— Ви подумайте! Дійсно, шкода хлопця.
55 
