очень нудно 
53 
— А я мерзну, — сказала дівчина.
— Ну і мерзни. — Люба й сама не розуміла, звідки в голосі агресія взялася. — Мені байдуже.
— Так, так… — розсміялася дівчина. — Джульєтти не виростають.
Люба завмерла, вороже подивилася на незнайомку. Та знову розсміялася.
— Цілий день за тобою спостерігаю…Розчарувалася в коханні?
— Звідки спостерігаєш? — ще більш насторожилася Люба.
Дівчина дужче розтерла долонями плечі, показала на невеличкий катер при березі — гойдався, ніби погоджувався: так, спостерігала. «Який гарний катерок», — усміхнулася Люба. Ото би сісти на палубі, звісити ноги у воду — і хай за спиною тихо бурчить мотор, везе без мети, мов у рай.
— Гарний катерок, — вголос.
— Можеш пожити зі мною, — просто запропонувала дівчина і перша пішла до катера.
— На катері?
— З тиждень, — відповіла.
— А як тебе звати? Я Люба, — ледь устигала за дівчиною.
— А я забула своє ім'я. Називай як заманеться. Мені навіть цікаво, як ти мене обізвеш.
— Чого це своє ім'я забула? Проблеми? Колешся? — Люба їй на ходу.
Дівчина зупинилася вже біля катера, розреготалася:
— Нема у мене проблем. І не колюся.
— Обличчя таке… бліде. Аж зелене…
— Я з реклами про прострочені продукти. Наочний приклад. «Дивися, що їси, на те тобі мізки!»
— Чому мізки? Може, очі?
— Ні, ні… Саме так. — Заскочила на катерок. — Очима, а також руками, ногами, серцем і всім іншим командують мізки. — Махнула Любі. — Стрибай до мене.
Люба вже набрала повні груди повітря і раптом побачила між бетонним причалом і бортом катерка чорну смугу дніпровської води. Задихнулася.
— Злякалася? — гукнула з катерка дівчина.
Люба махнула їй у відповідь — не відволікай!
— Торохтиш, як галка, — прошепотіла. — Зараз я, зараз…
Розігналася і щосили полетіла над чорною смугою води.
— От бачиш! І не страшно, — сказала дівчина.
— Та як же мені тебе називати? — Люба стояла на палубі катерка і ще не вірила, що поборола раптовий незбагненний страх.
— Галка! — розреготалася дівчина, потягла Любу по драбині вниз, у черево катерка.
Не змовкала: плани чіткі й зрозумілі — поїсти, до ранку спати, а зранку катером — до Десни. Можна Дніпром, можна Десенкою. Десенкою краще, якщо душа занудьгувала. Хай збентежиться і підкориться красі острівків, порослих очеретом берегів і тихих заплав. Синє — над головою й під катерком. Навкруги — свіжо-зелене, як вічна надія. Тут і зараз, кажуть, знаходять козацькі шаблі та загублені підкови козацьких коней з особливими мітками. Мати б собі одну таку для оберегу.
Галка колотила гарячий чай, ламала круглу хлібину, викладала на тарілку порізаний сир і усе це гарненько тулила на маленькому столику, прибитому до стіни, як у купе поїзда. Люба сиділа на твердій дерев'яній лаві біля столу і ловила себе на геть божевільній думці: що їй добре — гарно і затишно — у цьому крихітному, схожому на склеп приміщенні, разом із незнайомою говіркою дівчиною з фантастичними планами.
— Десенкою… — засумнівалася. — Так просто? Ти… так працюєш? Чи… живеш?
— Мені так… треба, — відповіла Галка, вмостилася на такій само твердій дерев'яній лаві навпроти Люби. Постукала долонею по лаві.
— Тут спатимемо. Попервах незручно, але виходу нема.
«Виходу нема. Тільки вхід!» — промайнула недоречна думка, і Люба знову згадала тата.
Галка швидко подзьобала хліб із сиром, заковтнула півчашки чаю і заснула на лавці. Люба й собі лягла, відчула під спиною тверду деревину. «Як у труні», — подумала без страху і знову з подивом усвідомила, що їй не хочеться йти з катерка. І за тиждень, певно, не захочеться. З іншого боку: тижня, мабуть, достатньо, щоб надихатися свіжим повітрям, несподіваною свободою, врешті отямитися від божевільного падіння в Дніпро, згадати реальність і побачити в ній своє місце. Могилянка… Зателефонувати мамі… Костянтинівська… Макар із Гоциком… І він… Макс.
Як довго може тривати страшне запаморочливе шаленство? Тільки в середині наступного після нічної пригоди дня Макс раптом усвідомив головне — Люби більше нема. До того — як у мареві: кудись мчав, телефонував, сіпався, пояснював, біг, знову телефонував… І тільки в коридорі батькової приймальні холодний розум врешті струсив із себе залишки розпечених, деформованих емоцій, і Макс жахнувся — Люби більше нема?
Ледь висидів у голій кімнатці — тут рятували його. Тому що він не врятував Любу. Істеричне «чому?» роздирало на шматки, пам'ять нагадувала страшну відповідь: тому що в першу мить після неймовірного Любиного польоту в Дніпро він перелякався і просто не повірив власним очам, а в наступну… поховав її. Глянув у темну воду, нікого не побачив і поховав. Крапка. Все інше і далі — уже після того, як Макс подумки поховав Любу.
53 
