85 
— І як це зробити? — врешті подав голос Коноваленко. — На таку реформу — часу й часу, а мені треба…
— Експеримент! — Рома зосередився на справі.
— Який експеримент? — Коноваленку все треба було розжувати до манки і покласти до рота.
— Ми ж не можемо без апробації на окремій території… — почав пояснювати Шиллєр, та зупинився. Для Коноваленка він знайде більш звичні вуху слова, до того ж усі політики, з якими стикався Рома Шиллєр, одностайно були переконаними, що «апробація» — це проба, а не схвалення і затвердження будь-яких проб, як це розуміли древні латиняни.
Дубль два! Те саме, але примітивно. Поїхали!
— Ми патріоти. Ми не можемо запроваджувати адміністративну реформу на всій території держави без попереднього експерименту. Беремо два окремі райони, об'єднуємо і дивимося: наскільки вдалою є ідея, які переваги, недоліки та інша лабуда. Зрозуміло?
— Здається, — сказав Коноваленко.
— У вас є люди в адміністрації президента чи знову доведеться мені гарувати?
— Як це зробити… технологічно?
— От з технологією наразі жодних проблем. Технологія відпрацьована роками. Я допоможу сформулювати коротку довідку про суть експерименту, щоби на горі не переплутали райони й області, і взагалі — не напружували мізки. Вони цього не люблять.
— Формулюй, — погодився Коноваленко.
Кум Свиря увесь цей час супроводжував ірода Рому. Заплутався не гірше за Коноваленка, але головне зрозумів. Розвідка, що Луциперів секретар Шиллєр служить Сердюковому ворогу, вояку не схвилювала: Свиря не попереджатиме Сердюка про зраду. Хай собі здохне, бо не сердюк зовсім, не сердюк — планує поважного лікаря вбити. Так розстроївся, що вирішив не йти з Коноваленкова лігва без здобичі. Прихопив ніж з кістки, подався до Микишки і лікаря. Раду тримати.
Пройшов крізь зачинені двері розкішного кабінету в німому вдень нічному клубі й очам не повірив: Іван Степанович і Микишка прикладали лід до побитих мордяк двох незнайомих Свирі хлопців.
Свиря насторожився.
— Куме! Куме Микишко! А що за хлоп'яки? Бачать нас? Бачать?
Відповіді не треба. Хлопці зиркнули на Свирю, між собою переглянулися.
— Це Гоцик, — показав Микишка на такого ж міцного, як сам, парубка.
— А я Макс, — сам назвався другий. — Ми де?
Події цього дня надолужили відсутність бурхливого божевілля у всьому попередньому Максовому житті. Пішохідний міст, безнадійні пірнання, річкова міліція, камера, бійка з Гоциком… Якби хто з Максових друзів почув — не повірив би. Макс? Е ні! Макс — інтелектуал, розумник і… консерватор. Його історія — участь у великомасштабних економічних проектах, концентрація на здобутті досвіду, ефективне управління чужим капіталом, щоби мати власний. Макс — це успіх. Такі люди вдень працюють мізками, а не потрапляють під руку річковій міліції біля пішохідного мосту.
Річковики й самі розуміли — випадково втрапили, здається, у велику халепу. За номером мобільного взнали прізвище хазяїна — жахнулися. Сержант віддав «Верту» лейтананту, лейтенант — капітану, і той прийняв єдине правильне рішення: перш ніж турбувати шановного Володимира Гнатовича, перекласти відповідальність на свого керівника. А той на свого. Так за дві години після затримання інформація докотилася до полковника Баклана. Ще й у такому вигляді, що Баклану захотілося триматися від цієї справи подалі.
За словами колег, Макс на пару з товаришем шукав під мостом дівчину, що наклала на себе руки, вимагав допомоги, а у камері товариш побив Сердюкового сина і звинуватив у смерті тої дівчини. Річковики, до речі, жодних сигналів про самогубство не мали. Їхня совість і професійна гідність… Але можуть і пошукати. Треба?
Полковник Баклан теж прийняв єдине правильне рішення: популярно пояснив підлеглим, що Сердюків син — людина неадекватна, може верзти казна-що. Тим більш коли тебе б'ють… у процесор.
— Ми в голову не били. Взагалі не били, — клялися підлеглі.
Баклан наказав тему забути і зайнятися справою: штрафувати за порожні пляшки, що плавають у Дніпрі. Направив своїх людей забрати Макса і того, другого, задумався: куди їх? І знову прийняв єдине правильне рішення — у «Квадроавтомато», у тихий кабінетик, про особливості якого знали троє: Сердюк, сам Баклан і Рома Шиллєр.
Під вечір, коли Женя вже без фальшу хапалася за серце і звинувачувала себе у зникненні дитини, Сердюкові зателефонував Баклан, приклав женьшень до рани.
85 
