85 
— Ах ти ж гадюка! — Маруся ледь устигла руку зберегти. Відбігла далеченько, закричала: — Килина! Баба Килина! Ви мене чуєте? Килина! Це я, Маруся, вчителька з Килимівки.
Вийдіть, будь ласочка, на хвилинку! Зайти не можу… Такі у вас собачата дурні…
За віконцем мазанки ворухнулася біла фіраночка. Промайнуло щось…
Маруся очі напружила. Ну, точно! Ходить баба по хаті.
— Бабо Килино! Та вийдіть же, дуже прошу…
Фіранка сіпнулася ще раз і завмерла.
Маруся хвилин двадцять гукала. У відповідь тільки дурні цуценята казилися.
Ні з чим повернулася до села, і поповзли Килимівкою чутки.
— Бач, як баба загордилася, — обурювалася фельдшерка. — Теж мені докториха…
— Чуєте, баби! А, мо', вона сама хвора… вийти не може, а собаки не пропускають, — вигадав Марусин Степан.
— Ой-ой! Таке ляпнув! — зметнулася фельдшерка. — Та де їй хворіти, як вона сама кого завгодно вилікує!
— Таж і вона не вічна, — буркнув Степан, акордеона в Раїси вирвав і пішов геть.
Алка Залусківська від Марусі й дізналася, що в Килининій мазанці жевріє життя. Іванові розповіла.
— Що за чортівня?! — роздратувався Залусківський. — Мені б там… нікого не було.
— Чого? — Алка насупилася. — Я у Шанівці народилася, все життя прожила, поки ти, підлото, село на Льоньку з Даркою не підбурив… — І вітер я підкупив! — кинув Залусківський. — І дмухав ув обидві щоки, щоб село згоріло…
— Мовчи, — порадила Алка. — Мені твої плани давно поперек горлянки стоять. Що ж це ти, Ваня, все вимудровуєш, як людей обдурити! — І нічого не вимудровую! Землю докупи збираю. Хіба погано?
— А люди?
— Дурна ти зовсім, жінко! Великий лан усім вигідний. А люди… Люди — зайві мені поки що. Та й скільки їх треба? У двадцять першому столітті живемо. От іще шанівські паї у клятої Тамарки викуплю — і… — І що?
— А продам, жінко! Охочі є. Горілчані королі й пивні барони.
— А хліб?
— А по хліб, жінко, до держави звертайся. Нащось же нам потрібна держава!
— До Шанівки хочу… — сказала Алка. — До Килини піду. Поради попрошу.
— Порадь, щоб забиралася світ за очі.
Розмови з дорогими, коханими — розкіш. Спочатку вони приходили до Катерини уві сні. Першою баба Килина навідалася.
— У коморі — картопля і смалець, — роз'яснила все чисто. — Траву заварюй. До весни не охлянеш, а там…
— А книжки ваші, бабо, можна читати? — спиталася Катерина.
— А ти їх і не торкалася? — здивувалася Килина.
— Не сміла…
— Ти тут тепер за хазяйку, — усміхнулася Килина. — Спочатку сама вилікуєшся, потім — іншим допоможеш. Доля…
— Бабо, я щаслива, — Катерина їй.
— Знаю… — і зникла.
А Катерині — картинка кольорова про бабу Килину. Про смерть її. Та нестрашна зовсім картинка. Світла, аж золота.
Ніби побачила баба, як Шанівка вигоріла, на постіль лягла, руки на грудях склала і прошепотіла: «От і смерть». Та разом із постіллю — на небеса. І Рудий із Чубчиком — за нею. Дивиться Катерина — аж точно! Нема постелі. Лавка довга лишилася, на ній Катерина і вмощується щоночі. А постелі… Катерина картинку розгляділа та давай гукати:
— Бабо Килино! Прийдіть іще до мене…
Баба у відповідь:
— От ти яка примхлива! Нащо мене ганяєш? Чи, мої думаєш, легко мені через усі світи до тебе мчати?
— Вибачайте дуже… — Катерина їй. — Розпитати хотіла…
Мої знаєте щось про мамку з татком… Баба головою захитала.
— Не тре' мене питати. Хіба не зрозуміла? Сама усе чисто побачиш.
— Про мамку з татком?
— Про всіх… Та обережно мені, дитино. Людям не завше тре' знати, що на них чекає.
— Чому?
— Господь розсердиться.
— Мовчати буду… — Катерина їй. — Навіки… Баба Килина розсміялася:
— Усе в тебе — навіки. Кохання, обіцянки…
— А хіба можна інакше?
— Зрозумієш, — і баба Килина зникла.
Катерина чимдуж очі силила. Про мамку з татком дізнатися хтіла. Дуже.
А замість них посеред ночі Роман прийшов. Очі сині сяють, лице зовсім не обгоріле.
— Русалонько…
— Дядьку Романе! Сонце ви моє золоте! І поговорити з вами зможу?
— Зможеш, Русалонько.
— Чи сумуєте за мною?
— Сумую, Русалонько. Та годі про це. Інше хотів сказати.
Те, що за життя не встиг.
— Нащо слова? Ви мене не словами звабили. Душу відкрили. — І не жалкую. Чуєш? Не шкодую і не каюся, що любив і люблю тебе. — І я не шкодую. А тепер… Це ж свято яке — говорити з вами.
85 
