ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Откровенные признания

Прочла всю серию. Очень интересные романы. Мой любимый автор!Дерзко,увлекательно. >>>>>

Потому что ты моя

Неплохо. Только, как часто бывает, авторица "путается в показаниях": зачем-то ставит даты в своих сериях романов,... >>>>>

Я ищу тебя

Мне не понравилось Сначала, вроде бы ничего, но потом стало скучно, ггероиня оказалась какой-то противной... >>>>>

Романтика для циников

Легко читается и герои очень достойные... Но для меня немного приторно >>>>>

Нам не жить друг без друга

Перечитываю во второй раз эту серию!!!! Очень нравится!!!! >>>>>




  162  

Він ступив був уперед, але Боромир стояв, вагаючись:

— А чи нема іншого шляху?

— Якого ж іще шляху тобі треба? — здивувався Арагорн.

— Прямого та зрозумілого, хоч би й крізь загорожу з ворожих мечів. Дивними шляхами йшли ми, і досі нічого доброго з цього не вийшло. Наперекір моїм бажанням ступили ми до мороку Морії — і зазнали гіркої втрати. А тепер ти кажеш, що ми маємо увійти до Золотого Лісу. Але в Гондорі відомо, що край цей небезпечний; кажуть, ніби з тих, хто входить, мало хто виходить назад, та й ті не без ушкоджень.

— Скажи краще «без змін», так буде вірніше, — поправив його Арагорн. — Насправді, бачу, мудрість Гондору гасне, якщо у місті стародавніх мудреців так ставляться до Лоріену. Можеш вірити у що завгодно, однак іншого шляху нема. Чи, може, ти волієш повернутися до воріт Морії, чи тинятися по гірському бездоріжжю, чи пливти без човнів по Великій Ріці?

— Гаразд, тоді веди нас! — сказав Боромир. — Але цей ліс загрожує бідою.

— Він дійсно грізний, — згодився Арагорн, — прекрасний та грізний, але боятись його варто лише тим, хто служить злу або ховає якесь зло у серці. Ходімо далі!

Вони заглибилися у ліс ще на милю з гаком і наткнулися на нову річку. Вона гучно збігала з лісистих західних схилів і плескалась на перекатах в пітьмі десь справа. Її темні швидкі води перетинали дорогу загонові, а далі, вливаючись до Срібної, закручувались водовертями у невеличких заводях між корінням дерев.

— Це Німродель! — сказав Леголас. — Про неї лісові ельфи склали в давнину чимало пісень, ми на півночі ще співаємо їх та пригадуємо, як грають над нею райдуги, а золоті квіти спадають з гілля до гомінких потоків… Тепер усе затьмарилось, міст Німроделі обвалився. Але я чув, що вода її, як і раніш, цілюща для втомлених, коли обмиєш у ній ноги.

Спустившись з крутого берега, ельф ступив у воду і покликав друзів:

— Йдіть за мною! Тут неглибоко. Перейдемо вбрід, а на тому березі відпочинемо. Шум водоспадів навіватиме нам сон та забуття всіх печалей!

Один за одним усі попрямували за Леголасом. Фродо, злегка вмочивши замлілі ноги, зупинився. Вода ласкаво прохолоджувала; Фродо пішов далі, а коли вода піднялась до колін, відчув, як разом з порохом мандрів вода змиває і втому.

Переправившись, вони посідали попід деревами, відпочили та трохи попоїли, а Леголас оповів їм перекази про Лоріен, які ще збереглися у ельфів Чорнолісся, про луги понад Великою Рікою, простерті під сонцем та зорями у ті часи, коли світ ще не вицвів.

Нарешті він замовк, і в темряві стало чутно, як лопотить вода, до того співуче, що Фродо уявив собі, ніби у дзюрчання річки вплітається пісня.

— Чуєте голос Німроделі? — спитав Леголас. — Колись так звали діву, що жила на берегах цього потоку. Можу заспівати вам про неї. Нашою мовою вийшло б красивіше, але у Рівенделлі співають також загальною — ось послухайте…

Він почав дуже тихо, ледве підвищуючи голос понад шурхотом листя, що отіняло їх:


  • Цей плач про діву лісову,
  • Із ельфів давнини,
  • Прекрасну, ніби Лоріен,
  • У мареві весни.

  • Вона проходила, ясна,
  • І мріла на льоту
  • Живого срібла білизна
  • Крізь одіж золоту.

  • Волосся сонячним дощем
  • Лилося по плечах…
  • Легка, мов липовий листок,
  • І ніжна, мов свіча,

  • Була чарівна Німродель.
  • Між лісових струмків
  • Тривожив дзеркало озер
  • її прозорий спів.

  • Ніхто не зна, в якім краю,
  • Серед яких земель
  • Блукає нині світлий дух
  • Ясної Німродель…

  • Упала тінь, прийшла печаль,
  • Аз нею біль і страх…
  • Вона спішила на причал,
  • Та згинула в горах…

  • Вітрильник білий на краю
  • Затемнених земель
  • Дарма чекав любов свою -
  • Пресвітлу Німродель…

  • Він, кажуть, в бурю потонув…
  • А правив кораблем
  • Амрот, що був у давнину
  • Ельфійським королем…

  • Чи, може, сином короля,
  • Володаря лісів,
  • Ще в ті часи, як Лоріен
  • Нетлінним злотом цвів.

  • Жорстокий шквал зламав причал,
  • Вітрила обірвав,
  • І кораблі, як пелюстки,
  • Від берега погнав…

  • Дарма вдивлятись крізь одчай
  • До болю у очах, —
  • В тумані танув обрис скель
  • Чи… образ Німродель.

  • У ту хвилину Амрот–Ельф
  • Любов свою втрачав…
  • І безпритульний корабель,
  • Мов зрадника, прокляв.

  • З корми у море він злетів
  • Несхитно, мов стріла…
  • Його ім’я, любов і біль
  • Поглинула імла…

  • Чи допливли на Валінор
  • Блукальці–кораблі,
  • Про те не чув ніхто з дітей
  • Печальної землі.

Голос Леголаса затремтів, і пісня увірвалась.

  162