очень нудно 
172 
Він простягнувся на ліжку і миттю заснув. Невдовзі позасинали й решта, і спали міцно, без сновидінь, і ніякі шуми не порушили їхнього спокою. Прокинулися вони, коли денне світло вже залляло луку навколо намету і водограй бринів, лисніючи у сонячному промінні.
Пізніше було важко пригадати, скільки днів вони провели у Лоріені. Там весь час сонце сяяло у чистім небі, лише зрідка проливався дрібний дощик, і після нього все свіжо зеленіло. У повітрі, приємно–прохолодному, немов навесні, витав глибокий, задумливий спокій зими. Хранителі нічим не займалися, тільки їли та пили, та відпочивали, та гуляли по садах — і нічого іншого не бажали.
Володарів Лоріену вони більше не бачили, а з ельфами спілкувалися мало — ті рідко могли та хотіли користатися вестроном, тобто загальною мовою. Гельдір, попрощавшись, повернувся до себе на північну межу, де тепер, внаслідок звісток, що принесли гості, поставили міцну варту. Леголас постійно пропадав у Галадрімів, після першої ночі навіть ночувати не приходив, хоч обідав завжди з товаришами. Часто, збираючись піти погуляти по лісу, він брав з собою Гімлі, і Хранителі дивувались такій зміні.
Сидячи у колі чи на прогулянках, вони тепер часто згадували Гандальфа, і все, що знали про нього чи колись бачили, ясно поставало перед ними. Коли тілесні рани загоїлися і втома минула, гіркота втрати загострилась. Часто чули вони поблизу чудові голоси ельфів, що оплакували загибель мага — його ім’я можна було почути серед незрозумілих слів, благозвучних та печальних: «Мітрандіре, Мітрандіре! — співали ельфи. — Мандрівник у Сірому Плащі!» (так вони любили його називати). Але Леголас, з’являючись у товаристві, не перекладав ці пісні, відговорюючись тим, що не вміє: для нього горе було ще занадто свіжим, він міг плакати, а не співати.
Першим вилив свою скорботу у незграбних віршах не хто інший, як Фродо. Рідко траплялось йому скласти пісню чи вірш, і навіть в Рівенделлі він прислухався, але сам не співав, хоч у пам’яті зберігав чимало пісень, складених іншими. Але тепер, просиджуючи годинами біля водограю в Лоріені та слухаючи співи ельфів, він спромігся зв’язати свої думки у вигляді пісні, котра йому самому здалася гарною; але коли він спробував переказати її Семові, залишились якісь уривки, немов жменька сухого листя:
- Лиш впала сутінь, на горі
- Над Краєм крок його лунав.
- Та ще світанок не зорів -
- Він мовчазний свій путь почав.
- Від диких нетрів за моря,
- Від зимних рік до димних гір
- Ішов він злу наперекір,
- Так як вела його зоря.
- Несхибний меч, легка рука
- Цілителя від темних чар…
- Надлюдський на плечах тягар
- У нескінченності блукань.
- До ельфів, гномів і людей,
- І до рослин, і до тварин,
- До смертних і безсмертних він
- На їхніх мовах говорив.
- О, зоре мудрості і знань,
- Швидкий на жарти і на гнів…
- О, старче в сірому плащі,
- Ти нас від мороку закрив!
- Один як промінь на мосту,
- Повставши на Вогонь і Тінь,
- В нерівній битві переміг,
- В Морійську канувши глибінь.
— Гей, пане, таким чином ви незабаром перевершите самого пана Більбо! — захоплено сказав Сем.
— Ох, навряд чи так. Я поки що мало вмію!
— Але, пане, якщо ви все ж таки спробуєте продовжити, добре було б додати пару слів про феєрверки. Щось на зразок:
- Це був найкращий феєрверк,
- Що пишно сяяв між зірок,
- Заповнював все небо вщерть
- Каскадом вогняних квіток.
Хоча ці штуки варті найпишніших слів!
— Ні, вже про це ти сам подбаєш, Семе, а може, і Більбо. Але… ні, не треба більше про це. Нестерпно думати, що мені прийдеться сповістити старого…
Одного вечора Фродо й Сем прогулювались у прохолодних сутінках. Обох знов охопила тривога. На Фродо раптом насунулося відчуття близької розлуки: він звідкись збагнув, що наближається час покинути Лоріен.
— Що ти думаєш тепер про ельфів, Семе? — спитав він. — Я вже питав, мабуть, дуже давно; та ж відтоді ти взнав їх ближче.
— Та ще й як! Я собі так міркую: ельфи різні бувають. Тобто всі вони цілком ельфові; але зовсім не одинакові. Тутешні, скажімо — не безпритульні блукачі, і трохи схожі на нас: прив’язані до своєї землі, як гобіти — до Краю. Вони зробили цю землю такою чи вона їх такими зробила, важко судити,.розумієте? Тут напрочуд спокійно. Нічого начебто не відбувається, та ніхто, здається, й не прагне, щоб відбувалося. Якщо є тут якісь чари, то заховані глибоко, руками їх, так би мовити, не намацаєш.
172 
