очень нудно 
24 
— Гм! Слушна думка, цілком слушна, — сказав Древес. — Це вирішить проблему. Отже, ви риєте нори? Дуже, дуже розумно. А хто назвав вас гобітами? На ельфійську назву не схоже. Адже старі слова всі йдуть з мови ельфів, оскільки перші навчилися говорити…
— Ніхто нас не називав, ми самі так назвалися, — сказав Пін.
— Гм–гм! Ну–ну… Не поспішайте, будь ласка. Самі себе називаєте гобітами… Не слід у цьому так необачно зізнаватися. Якщо ви будете такі необережні й надалі, можете проговоритися й видати свої справжні імена.
— А ми їх і не приховуємо, — заперечив Меррі. — Охоче готовий відрекомендуватися. Я — Брендізайк, Меріадок Брендізайк, але можна просто Меррі.
— А я — Тук, Перегрін Тук, можна просто — Пін.
— Гм–гм, ну які ж ви поспішні, — сказав Древес. — Мені приємна ваша довіра, але не можна ж говорити зовсім відверто, не познайомившись ближче! Енти, якщо хочете знати, всякі бувають. Є навіть істоти, що на вигляд нагадують ентів, але зовсім не енти… Ну, коли ви не заперечуєте, буду вас називати Меррі й Пін.
Приємні імена. Але свого справжнього імені я вам все ж таки не назву. У всякому разі, зараз, — таємничий зелений вогник заграв у його очах, він примружився жартома й багатозначно. — По–перше, воно занадто довге для вас, моє ім’я, адже воно зростало із часом, а живу я дуже, дуже довго, так що це вже не ім’я, а ціла історія… Нашим наріччям, старою мовою ентів, як ви могли б її назвати, ім’я завжди описує життя того, хто його носить. Наша мова дуже красива, але треба дуже багато часу, щоб розмовляти нею. Ми користуємося нею, лише коли є щось варте тривалої розповіді та тривалого слухання… А тепер розповідайте, — сказав він раптом суворо. — Що відбувається в світі? І яка ваша участь у тому, що відбувається? Бо я чую, бачу, носом відчуваю багато що… з того… а–ламна–румба–шурум–лин–даор–бурун… Вибачте, я привів лише частину того слова, яким позначаю ці події. Уявлення не маю, як їх називати по–іншому. Ви розумієте? Усе, про що я думаю, коли стою погожим ранком і розглядаю степи за узліссям, і коней, і весь цей широкий світ. Що діється? Які наміри Гандальфа? А ці… буррарум… — у горлі в нього хрипко загуркотіло, наче хтось узяв фальшивий акорд на органі, — ці орки й хлопчисько Саруман у своєму воронячому гнізді? Мені хотілося б увійти в курс справ. Тільки говоріть, будь ласка, не поспішаючи.
— Відбувається багато чого, — сказав Меррі. — Навіть якби ми половину слів ковтали, і то б довго розповідати довелося. Але ти ж сам радив нам бути обережнішими. Як же ми станемо тобі одразу все викладати? Не ображайся, але нам хотілося б знати, що ти збираєшся з нами робити й на чиєму ти боці? Чи знайомий ти з Гандальфом?
— Авжеж, — відповів Древес. — Він єдиний з магів, хто по–справжньому піклується про долю зеленої братії… А ви його знаєте?
— Знали, — сумно відповів Пін. — Він був нашим проводирем і щирим другом…
— Ну, тоді я відповім і на інші ваші запитання. Що я буду з вами робити? Чи ви хотіли сказати «для вас»? Без вашої згоди — нічого не зроблю. Разом же ми можемо зробити багато чого. Тепер — на чиєму я боці? Нічого мені про ніякі боки невідомо. Прямую собі своєю дорогою. Але можливо, наші з вами шляхи на якийсь час зійдуться. А чому ви згадали про мого доброго друга Гандальфа так, наче… гм–гм… його історія вже закінчилася?
— Та тому, — сумно відповів Пін, — що історія хоча й не закінчилася, Гандальф з неї випав…
— Охо–хо, гм–гм, — пробурмотів Древес. — Ну–ну… Гм–гм… сам не знаю, що вам сказати. Гаразд, розповідайте…
— Ми охоче все розповімо, — промовив Меррі. — Але це буде тривала розповідь. Чи не поставиш нас спершу на землю? Ми могли б присісти й погрітися на сонечку. Ти не втомився нас тримати?
— Мене втомити не так уже легко. А от присісти… Я, так би мовити, сидіти не вмію. У мене мало… як це кажуть? — мало гнучкості. А сонце вже сідає. Давайте–но залишимо цю… зараз, зараз… як ви називаєте це місце?
— Скелю? — підказав Пін.
— Прискалок? Вершину? — додав Меррі.
Древес повільно повторив за ними:
— Вершина? Скеля? Ну, нехай буде скеля. Хоча це надто коротке ім’я для того, що стоїть тут від створення світу… Ну та нехай. Підемо.
— Куди? — запитав Меррі.
— До мене додому. Точніше, до однієї з моїх осель.
— А це далеко?
— Як вам сказати? Для вас, може, і далеко. А яке це має значення?
— Ти бачиш, ми загубили весь свій скарб, — пояснив Меррі. — У нас і харчів не залишилося.
24 
