ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Обрученная во сне

очень нудно >>>>>

Королевство грез

Очень скучно >>>>>

Влюбленная вдова

Где-то на 15 странице поняла, что это полная хрень, но, с упорством мазохостки продолжала читать "это" аж до 94... >>>>>

Любовная терапия

Не дочитала.... все ждала когда что то начнётся... не понравилось >>>>>

Раз и навсегда

Не понравился. Банально, предсказуемо, просто неинтересно читать - нет изюминки. Не понимаю восторженных отзывов... >>>>>




  34  

Величезними кроками енти відміряли довгий косогір і почали підніматися вгору, вгору, на кручі західного хребта. Ліс відступав. Усе рідше зустрічалися негусті березові гаї а невдовзі нічого не залишилося, крім розкиданих слабеньких сосен. Сонце сховалося за горами. Настала темрява.

Пін озирався, боячись вірити очам. Ентів стало більше… чи ще трапилось щось дивне? Сірі, голі скелі раптом вкрилися густим лісом: він коливався, шумів, рухався вперед! Невже дерева Фангорна повстали? І всі стародавні хащі пішли за своїми наставниками? Пін ущипнув себе за перенісся: чи це сон з ним жартує, чи сутінки ошукали? Але кострубаті громаддя не зникали; з тихим шелестінням, наче почався листопад, зі скрипом і глухим бурмотінням ліс долав гори.

Невдовзі всі піднялися на гребінь хребта. Пін і Меррі з побоюванням вдивлялися в чорну прірву. Там, між останніми відрогами гірського пасма, сховалася Нан–Курунір, Долина Чародія.

— Ніч упала на Ізенгард, — сказав Древес.



Розділ 5

ВЕРШНИК У БІЛОМУ


— Я промерз до кісток, — поскаржився Гімлі, притоптуючи ногами й розтираючи руки.

Його товариші, невеселі, задумливі, сиділи біля згаслого вогнища. Чекали денного світла, щоб, на всяк випадок, ще раз обшукати околицю. Гімлі схилився над плечем Арагорна й сказав упівголоса:

— Не йде старенький у мене з пам’яті. Добре, якщо ти знайдеш там, у кущах, його сліди — мені одразу стане спокійніше.

— Чому? — запитав Леголас.

— Тому що старий, який залишає сліди, — це лише старий, і нічого більше.

— Слушно, — сказав ельф, — але ж тут і важкий чобіт ступив би безслідно — дивись, яка густа й пружна трава.

— Ну, Слідопитові вистачило б і однієї зламаної травинки, — заперечив Гімлі. — Привиди ж бо слідів не залишають. Може, він і зараз стежить за нами…

— Цілком імовірно, — сказав Арагорн, — тільки от наші коні… Ти чув, як вони зірвалися, Леголасе? Схоже було на панічну втечу?

— Анітрохи. Якби не темрява й не розгубленість, я б одразу сказав — вони ошаліли від радощів. Наче зустріли старого доброго друга.

— І мені так здалося, — сказав Арагорн. — Та що тепер гадати… Ходімо, уже зовсім розвиднілось. Хто б там не був наш нічний гість, гобітів все ж таки шукати треба. Почнемо звідси, з табору, потім — до лісу: де б ще їм було ховатися? Ну, а якщо нічого не знайдемо, повернемось на місце битви, перетрусимо попіл… Хоча там особливих знахідок не передбачається. Роханці — народ прискіпливий…

Години дві чи три вони повзком кружляли між місцем битви та лісом, обмацуючи кожну грудочку, кожен камінчик. Похмурі дерева сумно шурхотіли сухим листям при різкому східному вітрі. Арагорн потроху дістався до вуглин роханськрго сторожового вогнища над річкою, а звідти до пагорба, де дві доби тому кипів бій. Тут він пригнувся, ледь не торкаючись обличчям землі, і одразу ж покликав товаришів. Ті примчали бігцем, і Арагорн показав їм обривок широкого золотавого листка, вже зів’ялого й бурого по краях.

— Це лист лоріенського мелорну, а на ньому дрібні крихти. І такі ж крихти в траві. А тут, дивіться, обрізки мотузок!

— А ось і ніж, яким їх розрізали, — додав Гімлі, витягуючи зі спутаної трави коротке зубчасте лезо.

Чиясь важка нога вдавила його в землю; колодочка ножа, вирізьблена у вигляді косоокої усміхненої пики, валялася поруч.

— Зброя орків, — з огидою сказав Гімлі.

— Оце так загадка! — вигукнув Леголас. — Зв’язаний бранець вислизає і від орків, і від роханців, і в чистому полі розрізає мотузки орківським ножем! Як це йому вдалося? І навіщо? Якщо йому зв’язали ноги, як він дійшов сюди? А якщо в нього були зв’язані руки, як він міг скористатися ножем? А якби ж він не був зв’язаний, навіщо було різати мотузки? Вельми задоволений своїми досягненнями, він спокійнісінько сідає попоїсти! Ну а потім, схоже, відростив собі крила та й пурхнув до лісу… Коли так, ми його швиденько знайдемо, тільки–но навчимося літати!

— Тут без чар не обійшлося! — заявив Гімлі. — Чи не нічного відвідувача це робота? Як ти думаєш, Арагорне?

— Навкруги багато слідів, — посміхнувся Арагорн, — ви їх не встигли помітити. Що тут був гобіт, немає сумніву. І, певна річ, йому треба було мати або руки, або ноги вільними, щоб дістатися сюди. Скоріше руки, тому що доставив його хтось із орків. Ось там є плями крові, глибокі відбитки копит, і звідти по траві тягли щось важке. Отже, вершники вбили тут орка і потім відтягай його до вогнища. Гобіта вони не помітили — дивуватися нема чому: була ніч, а гобіт вдягнений у лоріенський плащ. Напіврослик змучився, зголоднів, не дивно, що він, звільнившись, трохи відпочив і підживився. До речі, втекли вони без речей, але провізію прихопити не забули — теж чисто по–гобітському. Один він тут чи двоє — боюсь судити. Сподіваюсь, що двоє…

  34