очень нудно 
98 
Фродо не квапився відповідати Горлуму. Поки Сем управлявся зі своїми розумними, але трохи вайлуватими мізками, він стояв, не зводячи очей з чорного провалля Кіріт–Горгора. Западина, де укрилися трійко мандрівників, була звернена до довгої, як корито, долини, яку перетинали курні шляхи, що спліталися біля самої Брами; один вів на схід і танув у сірому серпанку Еред–Літуї, другий на північ, третій, минаючи західну вежу, лежав лише кількома ліктями нижче притулку гобітів. Трохи далі він завертав на південь і зливався з вузькою смугою землі між Похмурими горами та Великою рікою.
Фродо помітив на рівнині жвавий рух. Крізь хмари пилу і диму проблискували шоломи, списи, рухалися кінні роз’їзди. Величезне військо збиралося перед Брамою Мордору; Фродо пригадав те, що бачив з Амон–Ведара — дивно подумати! — лише якийсь тиждень тому. На жаль, сурми грали не виклик на бій, а повсякденну побудку. Не гондорська рать підійшла до володінь Саурона, не безстрашні витязі, що загинули сторіччя тому, повстали, щоб помститися за давню поразку, — далекі, невідомі племена незвіданого сходу збиралися за наказом Чорного Володаря; загони, що стояли табором біля Воріт, тепер прямували до Мордору, поспішаючи на загальний огляд. Тільки зараз Фродо збагнув, що довго дивився на Мораннон відкрито, серед ясного дня; він швидко накинув на голову каптур плаща і відсунувся від краю западини.
— Я повірю тобі ще раз, Смеагорл, — промовив Фродо нарешті. — Либонь, мені призначено приймати допомогу від того, хто найменше здавався для цього придатним, а тобі — допомагати тому, кого ти переслідував із найгіршими намірами. Досі ти служив добре і обіцянки не порушував. Так, я можу це підтвердити, — додав він, глянувши на Сема, — бо двічі ми залишалися у твоїй владі, і ти не скористався тим нам на шкоду. Ти навіть не намагався відібрати те, про що давно мрієш. Спробуємо втретє. Але знай, Смеагорле: ти у великій небезпеці!
— Так–так, пане! — закивав Горлум. — Велика, велика небезпека! Смеагорл тремтить, але не тікає. Він хоче допомогти доброму пану!
— Це наша загальна небезпека, — перебив його Фродо. — А є інша, що стосується тільки тебе одного. Ти присягався «своїм скарбом». Пам’ятай: сила його зв’язує тебе і змушує дотримувати слова, але може і згубити. Піддавшись їй, ти тільки що виказав себе. «Віддай його Смеагорлові!» Не повторюй цього ні вголос, ні подумки. Його тобі не одержати. Якщо будеш за ним тягтися — скінчиш погано. Повторюю: воно не для тебе. Якщо знадобиться — я надіну його на палець, і він, що так довго володів тобою, поневолить тебе знову. Тоді ти виконаєш будь–який з моїх наказів, навіть якщо я звелю тобі стрибати в безодню або вогонь. Пам’ятай про це, Смеагорле!
Сем дивився на хазяїна з повагою та захватом: такого погляду і такого тону навіть він не очікував! У глибині душі Сем завжди вважав, що надмірна доброта Фродо виникає з деякого недомислу — попри все те пан Фродо був для нього наймудрішою особою на світі, зрозуміло, після Гандальфа і старого пана Більбо.
Тим простіше було помилитися Горлуму (про що Фродо зовсім не знав) - прийняти доброту за дурість. Несподівані слова Фродо здивували його. Він припав до землі, белькочучи щось незрозуміле, і безперервно повторював: «добрий, добрий пан!»
Фродо терпляче перечекав цей шквал і сказав звичайним голосом:
— А тепер, Горлуме чи Смеагорле, якщо тобі більше подобається це ім’я, поясни, про який шлях мовиться і чи треба заради нього звертати з прямої дороги. Говори, бо часу обмаль!
Але Горлум був занадто вражений; домогтися чогось зрозумілого виявилося не так просто. Він хлюпотів носом, скрипів, ковтав слова, плазував і благав змилостивитися над бідним маленьким Смеагорлом. Дуже нескоро з його лопотіння Фродо зрозумів, що дорога, яка йде на захід від Похмурих гір, веде до роздоріжжя в якомусь гаю, а звідтіля убік лежить шлях на Осгіліат.
— Далеко, — бурмотів Горлум. — Ми там ніколи не були, але кажуть, нібито тракт тягнеться на сто миль, до Хвилястої Води. Там багато риби і птахів, що клюють рибу. Розумні, розумні птахи… А ми там не були, на жаль, на жаль! Не мали такого щастя. А ще далі Жовта Пика пече так сильно, що земля жолобиться, і там живуть люди з обпаленими обличчями, сміливі воїни. Нам туди йти не хочеться.
— А ми туди і не збираємося, — сказав Фродо. — Не відволікайся! Куди веде третій шлях від роздоріжжя?
— Так–так, третій, — згадав Горлум. — Наліво, вгору, і звивається петлями.
98 
