104 
«Розкажи мені більше», — сказав я.
«Більше?»
«Про Гершля».
«Він ніби був членом нашої сім'ї».
«Розкажи шо сталося? Шо з ним сталося?»
«З ним? З ним і зі мною. Зрозумій, це зі всіма сталося. Те, шо я не був євреєм, не означає, шо все те не сталося зі мною».
«Шо все те?»
«Тоді довелося вибирати, сподіватися, шо вибираєш менше з двох зол».
«Тоді довелося вибирати, — сказав я Джонатану, — сподіватися, що вибираєш менше з двох зол».
«І я обрав».
«І він обрав».
«Що він обрав?»
«Шо ти обрав?»
«Коли вони увійшли в наше місто…»
«У Колки?»
«Так, але йому не кажи — нема резону йому це казати».
«Ми можемо виїхати вранці».
«Ні».
«Можливо, так би було краще».
«Та нє, — сказав він, — моїх привидів там нема».
(А до тебе приходять привиди?)
(Ну, ясна річ, приходять.)
(І як вони з'являються?)
(Вони живуть на внутрішній стороні моїх повік.)
(Там само живуть і мої привиди.)
(То й до тебе приходять привиди?)
(Ну, ясна річ, приходять.)
(Але ти ж іше малий.)
(Я вже не малий.)
(Але ж ти ше навіть не любив.)
(Це ж мої привиди, це проміжки між закоха-ностями.)
«Ти би міг нам все це розказати, — почав я, — ти би міг відвезти нас туди, де сам колись жив, і де жила його баба».
«Нема потреби, — відповів він, — ці люди для мене нічого не значать».
«Його баба?»
«Я не хочу знати її імені».
«Він каже, шо до міста, в якому він колись жив, нема сенсу повертатися, — сказав я Джонатанові, — воно для нього більше нічого не значить».
«А чому він покинув те місто?»
«Чого ти виїхав із міста?»
«Тому що я не хотів, шоб твій тато виростав так близько від смерті. Я не хотів, шоби він знав про неї і жив з нею. Тому я йому ніколи і не розказував про все, шо сталося. Я так хотів, шоб він жив гарним життям, у якому нема смерті, тяжких виборів і сорому. Але я не був добрим батьком. Я був препоганим батьком. Я хотів забрати його від усього злого, а вийшло, шо дав йому ше гірше. Батько весь час відповідає за свого сина. Ви маєте це розуміти».
«Я не розумію. Я нічого не розумію. Я не розумію, чого ти з Колок, а про це ніколи не казав. Я не розумію, чого ти погодився на цю подорож, знаючи, наскільки близько ми доберемся до твого минулого. Я не розумію, які до тебе можуть приходити привиди. Я не розумію, як могла твоя фотка опинитися в коробці Августини».
(Ти пам'ятаєш, шо він зробив потім, Джонатан? Він знову втупився у фотку, а потім положив її на стіл, а дальше сказав, шо Гершель був гарним чоловіком, і шо він сам теж був гарним, і шо тому все це неправильно, шо сталося — все від початку до кінця. А потім я спитав у нього: Шо? Шо тоді сталося? І далі, як ти пам'ятаєш, він знову повернув фотокартку в ящик і розказав нам історію. Саме так — поклав фото в ящик і розказав. І навіть ні разу не опустив очі і не заховав руки під стіл. Я убив Гершля, — сказав він, — або те, шо я зробив, рівноцінне вбивству. Шо ти маєш на увазі? — спитав тоді я, бо він же сказав дуже страшну штуку. Хоча нє, неправда, — сказав він, — Гершля вбили би зі мною чи без мене, але мені все одно здається так, ніби то я його вбив. Так шо ж сталося? — знову спитав я. Вони прийшли в найтемніший час ночі. Перед тим були в сусідньому місті, а далі йшли в наступне. Так, вони знали, шо роблять, — все було дуже логічно. Я добре пам'ятаю, як дрижало моє ліжко, коли до нас вступили танки. Шо це? Шо це? — питала твоя бабка. Я встав з ліжка і визирнув у вікно. І шо ж ти побачив? Я побачив чотири ґанки, і я можу згадати зараз їх у всіх деталях. Там були чотири зелені танки й піхота, яка йшла за ними. У солдатів були автомати, і вони направляли їх на наші двері і вікна, якшо хто спробує бігти. Було темно, але я добре пам'ятаю ту картину. Ти боявся? Так, боявся, хоча і знав, шо я не той, кого вони шукають. Звідки ти знав? Ми шали про них. Всі все знали. І Гершель знав. Але ми не думали, шо таке може статися з нами. Я ж кажу тобі, ми вірили в різні речі, ми були дуже дурні. А потім? А потім я сказав твоїй бабці, щоб вона взяла дитину, твого батю, і пішла в підвал, і там сиділа, не подаючи ні звуку, але шоб і не боялася дуже, бо ми не ті, кого вони шукають. А дальше? А дальше вони зупинили всі чотири танки на хвилину, а я був такий дурний, шо подумав, шо це вже все, шо війна вже кінчилася, шо вони зараз вернуться в свою Германію, бо ж ніхто не любить війни, навіть ті, хто її пережив, навіть ті, хто переміг. Але було ж не так? Але було не так, вони просто спинили танки перед синагогою, а самі вилізли з них і построїлися дуже правильними рядами. А їхній Генерал-блондин витягнув мегафон і сказав по-українськи, шо всі мусять прийти до синагоги, абсолютно всі. Солдати почали стукати в кожні двері дулами автоматів і обшарили кожну хату шоб усіх зігнати під синагогу і тоді я крикнув твоїй бабці шоб вона вилазила з підвалу і взяла твого малого тата бо я боявся шо вони знайдуть її там і вб'ють за те шо вона там ховається. Гершель — думав я — Гершель має тікати бігти зараз тікати в темінь може він уже втік може він почув шо йдуть танки але коли ми прийшли під синагогу я побачив Гершля а він побачив мене і ми стали один біля другого бо саме так мають ставати справжні друзяки перед лицем зла й любові. І він спитав мене шо твориться. І я йому сказав шо не знаю і це було правда бо ніхто з нас не знав шо має статися але ніхто не сумнівався шо станеться якесь велике зло. Солдати дуже довго ходили по хатах бо хотіли переконатися шо всіх звідти вивели і шо всі вже стоять перед синагогою. Мені так страшно — сказав Гершель — здається я зараз заплачу. Та чого — сказав йому я — ше ж нема чого плакати. Але вам я скажу шо мені тоді теж хотілося плакати і шо мені тоді теж було страшно но боявся я не за себе а за твою бабку і твого батю. І шо ж вони зробили? Шо було потім? Вони построїли нас у шеренги і справа від мене опинилася Анна а зліва — Гершель якісь жінки плакали бо дуже боялися автоматів і думали шо всіх нас уб'ють. Генерал з голубими очима підніс до рота
104 
