очень нудно 
96 
Спочатку Дєд просто дивився на фото, шоб побачити, шо ж там таке є. Оскільки він дивився на картку, опустивши очі на стіл, то я не міг бачити, шо в них відбувалося. Потім він відірвав очі від фотки, глянув на мене і на Джонатана — і засміявся. Підняв плечі, як то часом роблять діти, ше раз коротко засміявся і знову взявся до фотокартки. Одною рукою він тримав фото, а другою — підносив до самого свого обличчя свічку. її вогник кидав різні тіні на складки його шкіри, яких, як я побачив, було набагато більше, ніж я підозрював. Цього разу я бачив, як його очі мандрують по фотографії. Вони спинялися на кожній особі на фото й оглядали її з голови до ніг. Потім він знову глянув на мене й на Джонатана, знову засміявся і знову знизав плечима.
«Він схожий на мене», — сказав я.
«М— да, справді схожий», -відізвався Дєд.
На Джонатана я не дивився, бо був упевнений, шо він дивиться на мене. Тому я дивився на Дєда, який і далі вивчав фото, хоча я знав, шо він розуміє, шо я дивлюся на нього.
«Точно нагадує мене», — сказав я. «І він теж це помітив», — сказав я про Джонатана, бо не хотів залишатися сам у цьому спостереженні.
(Подальше продовження мене лякає. До цього місця я переписував частини багато разів, змінював їх, прогнозуючи твої інструкції, вставляв більше приколів, додавав колізій, коротше, писав так, ніби це ти пишеш; але коли я доходжу до цього місця, у мене починають дрижати пальці і я більше не можу тримати ручку. Так шо прав замість мене, будь ласка, дальше — це вже твоє.)
Дєд заховав своє обличчя за фотофафією.
(Мені навіть не здається, шо це вчинок боягуза. Джонатан. Ми б теж у такій ситуації поховали свої обличчя, хіба ні? Правду кажучи, я впевнений, шо ми б зробили то саме.)
«Світ насправді дуже маленький», — сказав Дєд.
(Ти пам'ятаєш, шо тут він знову засміявся, але вставляти це в історію — нереально.)
«Та він же такий схожий на мене», — озвався я.
(А тут, як ти пам'ятаєш, він заховав руки під стіл, але ця деталь вказує на його слабкість, і хіба комусь буде погано, якшо ми про це взагалі не скажемо?)
«Схожий, як суміш твоїх тата, мами, Брежнєва і тебе самого?»
(От тут якраз можна було й сміятися. Це було правильно.) І я засміявся.
«Як ти думаєш, хто це?» — спитав я.
«А як ти думаєш, хто це?» — спитав Дєд.
«Не знаю».
«Не бреши мені, Саша, я ж не пацан якийсь сопливий».
(Але я мусив брехати. От цього ти не зможеш зрозуміти. Я брешу, шоб захистити тебе. І саме тому я так відчайдушне й дурнувато намагаюся жартувати. Все, шоб захистити тебе. Я існую, на випадок, якшо тебе прийдеться захищати.)
«Я не зрозумів», — сказав я (хоча все я розумів).
«Ти не зрозумів?» — перепитав Дєд. (Але ж ти все зрозумів.)
«Де зробили це фото?» — спитав я. (Мало ж бути якесь пояснення).
«У Колках».
«Там, де ти народився?» (Завжди казав, шо в Одесі… до того, поки почали говорити про любов…)
«Так. Ше перед війною». (От воно, як усе насправді є. І от насправді на шо все це подібно.)
«А Джонатанова бабка?»
«Я не знаю, як її звати, і знати того не хочу».
(Мушу повідомити тобі, Джонатан, шо я насправді дуже сумна особистість. Я думаю, я завжди був сумним. Хоча, може, це й означає, шо я взагалі-то не сумний, бо сум — це шось таке, шо гірше від твого нормального стану, а мені завжди однаково. Може, тоді я одна-єдина істота у світі, яка не буває сумною? Напевне, мені повезло.)
«Я не погана людина, — сказав Дєд, — я добра людина. Яка жила в погані часи».
«Я знаю», — сказав я. (Навіть якби ти був поганим, я би розумів, шо ти насправді добрий.)
«Давай, перекажи йому все, шо почуєш від мене», — сказав Дєд, і це мене безмежно здивувало, але я не перепитував, нашо мені це робити, я взагалі нічого не сказав. Просто зробив, як він наказав. Джонатан відкрив свій зошит і наготувався писати. Він записував кожне сказане слово. От шо він записав:
«Все, шо я робив, було зроблено мною, бо я думав, шо так буде правильно».
«Все, шо він робив, було зроблено ним, бо він думав, шо так правильно», — переклав я.
«Я, звичайно, не герой».
«Він ніякий не герой».
«Але я і не поганець якийсь».
«Але він і не негативний персонаж».
«Жінка на фото — це твоя бабка. У неї на руках — твій батько. Чоловік, який стоїть коло мене — мій кращий друг Гершель».
«Жінка на фото — моя бабка. У неї на руках — мій батя. Чоловік біля Дєда — його кращий друг Гершель».
«Гершель носить спеціальну шапочку, бо він єврей».
«Гершель — єврей».
96 
