46 
— Ні! — закричала Герміона Ґрейнджер. — Мадам Гуч звеліла не рухатись, ми будемо через тебе мати клопіт!
Гаррі не зважав. Кров пульсувала йому в скронях. Він скочив на мітлу, щосили підстрибнув — і зринув у повітря. Вітер куйовдив йому волосся і розвівав його мантію. Гаррі нестямно зрадів, усвідомивши, що може робити те, чого навіть не вчився, — це було легко, це було чудово! Він трішки підняв держак мітли, щоб злетіти вище, і почув верески дівчат і захоплений вигук Рона.
Круто розвернув мітлу, щоб зустрітися віч у віч з Мелфоєм.
Мелфой був ошелешений.
— Віддавай, — крикнув Гаррі, — бо зіб'ю з мітли!
— Невже?! — спробував глузувати Мелфой, проте його обличчя виказувало тривогу.
Неймовірно, але Гаррі якимось чином знав, що робити. Він нахилився вперед, міцно стиснув мітлу обома руками, й вона понеслася на Мелфоя, мов спис. Мелфой насилу ухилився, а Гаррі ще раз круто розвернувся й зупинив мітлу. Дехто внизу заплескав у долоні.
— Тут, Мелфою, тебе не врятують ні Креб, ні Ґойл! — вигукнув Гаррі.
Мелфой, здається, і сам це розумів.
— Тоді лови, якщо можеш! — крикнув він і підкинув скляну кульку високо вгору, а сам помчав назад до землі.
Мовби на уповільнених кадрах, Гаррі побачив, як куля шугнула вгору, а тоді почала падати. Нахилившись, він спрямував держак донизу і наступної миті пішов у круте піке, доганяючи кульку. у вухах йому свистів вітер, а з землі долинали зойки учнів. Гаррі простяг руку й піймав кулю над самісінькою землею, — саме вчасно, щоб вирівняти мітлу і м'яко впасти на траву, надійно тримаючи Нагадайка.
— ГАРРІ ПОТТЕР!
Серце Гаррі опустилося швидше, ніж він сам. До учнів бігла професорка Макґонеґел. Тремтячи, Гаррі звівся на ноги.
— Скільки років у Гоґвортсі, а я ще ніколи!… — розхвилювавшись, професорка Макґонеґел насилу могла говорити, а її окуляри люто виблискували: — Як ти посмів, ти міг скрутити собі в'язи!
— Пані професорко, він не винен!
— Мовчіть, міс Патіл!
— Але Мелфой…
— Досить, містере Візлі… Поттере, йди за мною!
Покірно плентаючись слідом за професоркою Макґонеґел, яка йшла до замку, Гаррі помітив переможні обличчя Мелфоя, Креба і Ґойла. Він уже знав: тепер його відрахують. Хотів якось виправдатися перед професоркою, але йому немов заціпило. Професорка Макґонеґел простувала, навіть не озираючись, і Гаррі був змушений бігти підтюпцем, Щоб не відстати. Оце й усе. Він не протримався і двох тижнів. Через десять хвилин пакуватиме речі. Що скажуть Дурслі, коли він з'явиться в них на порозі?
Вони піднялися зовнішніми, а тоді внутрішніми мармуровими сходами, а професорка Макґонеґел не озвалася й словом. Відчиняла двері і йшла коридорами, а Гаррі жалюгідно дріботів за нею. Може, вона веде його до Дамблдора. Гаррі згадав Геґріда, якого відрахували, але дозволили йому бути ключником. Гаррі міг би стати його помічником. Йому аж закрутило в шлунку, коли він уявив, як Рон і решта учнів будуть учитися на чарівників, а він тим часом тягатиме за Геґрідом його торбу.
Професорка Макґонеґел зупинилася біля якогось класу. Прочинила двері й зазирнула всередину.
— Перепрошую, професоре Флитвік, можна на хвилинку Вуда?
"Вуда? — здивувася Гаррі. — Що це, лозина, якою його лупцюватимуть?"
Але Вуд виявився кремезним п'ятикласником, що збентежено вийшов із класу Флитвіка.
— Ідіть обидва за мною, — звеліла професорка Макґонеґел, і вони рушили коридором, а Вуд допитливо зиркав на Гаррі.
— Сюди.
Професорка Макґонеґел завела їх до класу, де не було нікого, крім Півза, що ретельно виписував на дошці непристойні слова.
— Геть, Півзе! — гаркнула вона. Півз пожбурив крейду у сміттєвий кошик і, проклинаючи все на світі, вислизнув з кімнати. Професорка Макґонеґел хряснула за ним дверима й повернулася до хлопців.
— Поттере, це — Олівер Вуд. Вуд, я знайшла тобі ловця.
Розгубленість на обличчі Вуда щезла і з'явився захват.
— Пані професорко, ви серйозно?
— Абсолютно, — рішуче мовила Макґонеґел. — Він абсолютно природний. Я такого ще зроду не бачила. Поттере, ти вперше сів на мітлу?
Гаррі мовчки кивнув. Він ще не розумів, що діється, але його, здається, не виженуть, тож тепер він потроху повертався до тями.
— Він пішов у піке з висоти п'ятнадцять метрів і упіймав рукою цю кульку! — сказала Вудові професорка Макґонеґел. — І навіть не подряпався. Чарлі Візлі на таке не спромігся б!
Вуд тепер сяяв так, ніби раптом здійснилися всі його мрії.
46 
