Возможно, любительницам лёгкого, одноразового чтива и не понравится, потому... 
177 
- Тобі знадобиться те, що в них загорнуто, це фелікс-феліціс. Поділите на трьох - ви і Джіні. Попрощайтеся з нею від мене. Мушу бігти, Дамблдор уже чекає…
- Ні! - вигукнула Герміона, коли збентежений Рон розгорнув шкарпетку з крихітною пляшечкою золотистого відвару. - Нам воно не потрібне, бери краще ти, хтозна, з чим тобі там доведеться мати справу.
- Я не пропаду, я буду з Дамблдором, - заперечив Гаррі. -Я хочу знати, що з вами все буде добре… та не дивися так, Герміоно! До зустрічі…
І він поспіхом виліз крізь отвір за портретом і побіг до вестибюлю.
Дамблдор уже чекав біля дубових вхідних дверей. Гаррі, хекаючи й тримаючись за бік, підбіг до нього.
- Накинь, будь ласка, плащ-невидимку,-звелів Дамблдор, зачекав, поки Гаррі це зробить, і сказав: -Дуже добре. То ходімо?
І Дамблдор негайно рушив кам'яними сходами. Його дорожній плащ ледь-ледь ворушився в застиглому літньому повітрі. Гаррі, накритий плащем-невидимкою, усе ще важко дихаючи й заливаючись потом, намагався не відставати.
- Пане професоре, а що подумають люди, побачивши. Що ви кудись ідете?-запитав Гаррі, маючи на увазі Мелфоя та Снейпа.
- Що я пішов у Гоґсмід випити чарочку, - безтурботно відповів Дамблдор. - Я часом забігаю до Розмерти або відвідую «Кабанячу голову»… принаймні створюю таке враження. Так дуже непогано вдається замаскувати свій справжній маршрут.
Сутінки поступово густішали. Повітря просякло пахощами теплої трави, озерної води й диму з Геґрідової хатини. Важко було повірити, що попереду на них чекає щось небезпечне чи загрозливе.
- Пане професоре. - тихенько запитав Гаррі, коли вдалині забовваніла брама, - ми будемо являтися?
- Так. - підтвердив Дамблдор. -Ти ж уже вмієш являтися?
- Так. - сказав Гаррі, - Але ще не маю дозволу.
Він відчував, що краще казати правду; а що. як він усе зіпсує, опинившись за сотні миль від того місця, куди мав потрапити?
- Нічого, - заспокоїв його Дамблдор, - я ще раз тобі допоможу.
Вони вийшли з брами й завернули на присмеркову безлюдну дорогу до Гоґсміда. Швидко темніло, і коли вони дісталися Високої вулиці, була вже справжня ніч. У вікнах над крамничками мерехтіло світло, а коли вони підійшли до «Трьох мітел», то почули звідти пронизливий крик.
- …вимітайся!-кричала мадам Розмерта. виштовхуючи якогось чаклуна-нечупару. - Ой, вітаю. Албусе… ти щось пізненько…
- Добрий вечір, Розмерто, добрий вечір… ти вже вибач, але я йду в «Кабанячу голову»… не ображайся, просто сьогодні хочеться спокійнішої обстановки.
За хвилину вони вже завернули за ріг у бічну вуличку, де порипувала вивіска з написом «Кабаняча голова», хоч вітерцю й не було. На відміну від «Трьох мітел», цей шинок, здавалося, був цілком порожній.
- Не треба туди заходити, - пробурмотів, озираючись, Дамблдор. - Головне, щоб ніхто нас не побачив… а тепер, Гаррі, поклади долоню мені на руку. Не треба міцно хапатися, я тебе просто скеровуватиму. На рахунок три… Раз… два… три…
Гаррі перекрутився. Відразу з'явилося те жахливе відчуття, ніби його проштовхують крізь вузесеньку гумову трубку; він не міг дихати, все тіло страшенно стисло, і ось, коли він уже було подумав, що задихнеться, невидимі обручі ніби лопнули, і він тепер стояв у прохолодній темряві, вдихаючи на повні груди свіже солоне повітря.
