очень нудно 
215 
— А школа справжня? Це не жарт? Петунія каже, що ти
мені брешеш. Петунія каже, що не існує ніякого Гоґвортсу. То справжня чи ні?
— Справжня для нас, — відповів Снейп. — Не для неї. І ми отримаємо листи — ти і я.
— Серйозно? — прошепотіла Лілі.
— Побачиш, — підтвердив Снейп, і навіть попри погано підстрижене волосся і чудернацький одяг він справляв неабияке враження, недбало розвалившись перед нею і демонструючи непохитну впевненість у долі, що їй судилася.
— І справді листи принесуть сови? — прошепотіла Лілі.
— Як правило, — відповів Снейп. — Але ти маґлівського роду, тому має прибути посланець зі школи, щоб твоїм бать кам усе пояснити.
— А хіба є якась різниця, якщо я маґлівського роду?
Снейп завагався. Гострий погляд його чорних очей ковзнув із зеленкуватого затінку по її блідому обличчі, по темно—рудому волоссю.
— Ні, — відповів він. — Нема ніякої різниці.
— Добре, — зраділа Лілі. Було помітно, що це її турбувало.
— Ти так чудово володієш чарами, — сказав Снейп. — Я ж бачив. Я увесь час на тебе дивився…
Він не договорив, але вона й не слухала, лежачи на зеленій траві й дивлячись на густе віття дерев над головою. Він дивився на неї так само жадібно, як і на дитячому майданчику.
— Що там у тебе вдома? — запитала Лілі.
Між бровами у нього з'явилась маленька зморшка.
— Все добре, — буркнув він.
— Більше не сваряться?
— Та ні, сваряться, —зізнався Снейп. Вирвав цілу жменю листочків і почав їх дерти, не усвідомлюючи, що робить. — Та ще трохи, і я звідси поїду.
— Твій тато не любить чарів?
— Він узагалі нічого не любить, — буркнув Снейп.
— Северусе?
Снейпові губи скривилися в ледь помітній усмішці, коли вона назвала його на ім'я.
— Що?
— Розкажи мені ще раз про дементорів.
— Нащо тобі це треба?
— Якщо я чаруватиму поза межами школи…
— За це тебе не віддадуть дементорам! Дементори для тих людей, що справді роблять погане. Вони охороняють чаклунську тюрму, Азкабан. Тобі не загрожує Азкабан, ти дуже…
Він знову почервонів і зірвав ще жменю листя. Тут у Гаррі за спиною щось зашаруділо, і він озирнувся. То посковзнулася Петунія, що ховалася за деревом.
— Туню! — здивовано й радісно вигукнула Лілі, а Снейп схопився на ноги.
— То хто тепер шпигує? —крикнув він. — Що тобі треба?
Петунія втратила дар мови, стривожена тим, що її викрили. Гаррі бачив, що вона шукає найдошкульніших слів.
— А що це ти, до речі, нап'яв? —запитала вона, показуючи на Снейпові груди. — Мамину блузку?
Голосно тріснуло і впала гілка, що була в Петунії над головою. Лілі закричала. Гілка вдарила Петунію по плечах, та хитнулась назад і залилася слізьми.
— Туню!
Але Петунія вже втекла. Лілі напосілася на Снейпа.
— Це ти так зробив?
— Ні, — він дивився на неї з викликом і водночас злякано.
— Це ти! — вона позадкувала від нього. — Це ти зробив! Ти зробив їй боляче!
— Ні… це не я!
Проте брехня не переконала Лілі. Востаннє обпаливши його лютим поглядом, вона побігла з гаю за сестрою, а Снейп залишився, розгублений і жалюгідний…
І знов усе змінилося. Гаррі озирнувся. Це була платформа дев'ять і три чверті, Снейп стояв, згорбившись, біля кощавої похмурої жінки з землистим обличчям, дуже схожої на нього. Снейп дивився на сім'ю з чотирьох душ, що стояла поблизу. Дві дівчини про щось говорили, відійшовши трохи від батьків. Лілі, здається, про щось благала сестру.
Гаррі підступив ближче, щоб послухати.
— …вибач мені, Туню, мені так прикро! Послухай… — вона схопила сестру за руку й не випускала, хоч Петунія й намагалася вирватись. — Може, як я вже буду там… ні, ти послухай, Туню! Може, як я вже буду там, то піду до професора Дамблдора й переконаю його змінити думку!
— Я не… хочу… туди… їхати! —крикнула Петунія, вириваючи руку з сестриних лещат.—Думаєш, я хочу пертися в якийсь дурнуватий замок, щоб навчитися, як стати… як стати?…
її світлі очі поглянули на платформу, де нявчали на руках у господарів коти, тріпотіли крильми й ухкали одна на одну сови в клітках, де учні, дехто вже в довгих чорних мантіях, тягли валізи й скрині на яскраво—червоний потяг або радіс— ' но вітали одне одного, побачившись після літніх канікул.
— …думаєш, я хочу бути такою… такою почварою?
Лілі на очі навернулися сльози, і Петунія нарешті висмикнула свою руку.
— Я не почвара,—сказала Лілі.—Не кажи такого страшного.
215 
