22 
— Герміоно, там явно сталася масова втеча, але в міністерстві, мабуть, це все зам'яли. Я бачив Траверса—у нього злетів каптур, коли я в нього влучив закляттям — а він теж мав би бути там. А що було з тобою, Ремусе? Де Джордж?
— Йому відірвало вухо, — сказав Люпин.
— Вухо?! — зойкнула Герміона.
— Снейпова робота, — додав Люпин.
— Снейпова? — вигукнув Гаррі. — Ви не казали…
— У нього під час гонитви злетів каптур. " Сектумсемпра" —це Снейпів коник. Я не зміг йому відплатити, бо мусив тримати пораненого Джорджа на мітлі — він утратив багато крові.
Запала тиша, всі четверо глянули в небо. Там не було ані найменшого руху. Зірки дивилися на них незворушно й байдуже, і їх не заступали летючі постаті їхніх друзів. Де Рон? Де Фред і містер Візлі? Де Білл, Флер, Тонкс, Дикозор і Манданґус?
— Гаррі, поможи! —хрипко гукнув Геґрід, бо знову застряг у дверях. Радий, що може відвернути думки від сумного, Гаррі визволив Геґріда і подався через порожню кухню до вітальні, де місіс Візлі та Джіні лікували Джорджа. Місіс Візлі уже зупинила кровотечу, і в світлі лампи Гаррі виразно бачив зяючу діру там, де було Джорджеве вухо.
— Як він?
Місіс Візлі озирнулася й пояснила:
— Я не зможу відростити вуха, бо його знищено темною магією. Та могло бути й гірше… він хоч живий.
— Так, —погодився Гаррі. — Слава Богу.
— Я чула, ще хтось прибув на подвір'я? — поцікавилася Джіні.
— Герміона й Кінґслі, — відповів Гаррі.
— Слава Богу, — прошепотіла Джіні. Вони подивилися одне на одного. Гаррі захотів її обійняти, притулити до себе, не переймаючись присутністю місіс Візлі, та не встиг він скоритися цьому пориву, як з кухні почувся гуркіт падіння.
— Кінґслі, я доведу, хто я такий, як побачу сина, а зараз
відійди, бо гірше буде!
Гаррі ще не чув, щоб містер Візлі так кричав. Він увірвався у вітальню, лисина блищала від поту, окуляри на носі перекосилися. Фред забіг за ним, обидва були бліді, проте цілі й неушкоджені. —Артуре! — заридала місіс Візлі. — Ой, слава тобі Господи!
— Як він?
Містер Візлі упав навколішки біля Джорджа. Уперше, відколи Гаррі знав Фреда, той не міг сказати ні слова. Він уп'явся очима в братову рану, наче не міг повірити в побачене.
Ніби відчувши прихід брата—близнюка та батька, Джордж поворухнувся.
— Як ти почуваєшся, Джорджику? — прошепотіла місіс Візлі.
— Наче святий, — пробурмотів він.
— Що з ним таке? — перелякано прохрипів Фред. — Струс
мозку?
— Наче святий, — повторив Джордж, розплющуючи очі й дивлячись на брата. — Бачиш… я тепер просвітлений. Бо маю просвіт, Фред. Зрозумів?
Місіс Візлі заридала з новою силою. Бліде Фредове обличчя розчервонілося.
— Жалюгідно, — пирхнув він. — Примітивно! Знаючи стільки анекдотів і жартів про вухо, вибрати якийсь просвіт?
— Зате, — усміхнувся Джордж заплаканій матері, — тепер ти, мамо, нас розрізнятимеш.
Він роззирнувся по кімнаті.
— Здоров, Гаррі… ти ж Гаррі, правда?
— Так, це я, —підтвердив Гаррі, підходячи до дивана.
— Принаймні ти прибув сюди цілий, — сказав Джордж. — А чому біля ліжка хворого не видно Рона й Білла?
— Вони ще не повернулися, — пояснила місіс Візлі. Джор—джева усмішка зів'яла. Гаррі подивився на Джіні й жестом попросив її вийти з ним з кімнати. Коли вони проминали кухню, вона тихенько сказала:
— Рон і Тонкс мали б уже повернутися. їм добиратися було недовго, бо тітка Мюріель мешкає не так далеко звідси.
Гаррі нічого не сказав. Він постійно відганяв від себе страх, з перших хвилин у "Барлозі", проте зараз нестерпний жах його огортав, залазив під шкіру, пульсував у грудях, не давав дихати. Коли вони зійшли з ґанку на темне подвір'я, Джіні взяла його за руку.
Кінґслі крокував туди—сюди, глипаючи в небо щоразу, як розвертався. Гаррі пригадав дядька Вернона, який мільйон років тому так само крокував по кімнаті. Геґрід, Герміона і Люпин стояли пліч—о—пліч, мовчки дивлячись угору. Ніхто й не озирнувся, коли Гаррі та Джіні долучилися до їхньої мовчазної нічної вахти.
Хвилини здавалися роками. Від найменшого подуву вітерцю всі аж підскакували й прислухалися до шелесту куща чи дерева в надії, що з—під нього, відгортаючи листя, вибереться ще хтось із відсутніх членів Ордену, живий і неушкод—жений…
І тут прямісінько над ними з'явилася мітла, що стрімко мчала до землі…
— Це вони! — заволала Герміона.
Тонкс приземлилася з довгим ковзанням, розкидаючи за собою грудки землі й камінчики.
22 
