242 
— Та річ, що була захована в сничі… — почав він, — я за губив її в лісі. Не знаю, де саме, але я не збираюся її знову шукати. Ви з цим згодні?
— Згоден, мій любий хлопче, — відповів Дамблдор, а от персонажі інших портретів були розгублені й заінтриговані. — Це мудре й відважне рішення, хоч іншого від тебе я й не чекав. Чи хтось інший знає, де воно впало?
— Ніхто не знає, — сказав Гаррі, і Дамблдор задоволено кивнув головою.
— Однак я хочу залишити собі Іґнотусів дарунок, — продовжив Гаррі, і Дамблдор засяяв усмішкою.
— Звичайно, Гаррі, він твій назавжди, аж поки не передаси його далі!
— І ще є оце.
Гаррі підняв бузинову паличку. Рон і Герміона глянули на неї з таким благоговінням, якого Гаррі не міг не помітити навіть у своєму задурманеному від неспання стані, і яке йому не сподобалося.
— Мені вона не потрібна, — сказав Гаррі.
— Що?! — вигукнув уголос Рон. —Ти що, псих?!
— Я знаю, що вона всемогутня, — втомлено пояснив Гаррі. — Але я краще почуваюся зі своєю. Тому…
Він понишпорив у капшучку, що висів на шиї, вийняв дві половинки гостролиста, сполучені тонесенькою ниточкою феніксової пір'їни. Герміона казала, що їх неможливо з'єднати, так серйозно вони пошкоджені. Гаррі розумів, що більше не буде на що сподіватися, якщо нічого не вийде зараз.
Він поклав поламану чарівну паличку на директорський стіл, торкнувся її кінчиком бузинової палички і сказав:
— Репаро.
Його чарівна паличка знову стала така, як була колись, і з її кінчика шугонули червоні іскри. Гаррі зрозумів, що йому вдалося. Він узяв гостролистову паличку з феніксовою пір'їною, і відчув раптом у своїх пальцях тепло, неначе чарівна паличка і його рука зраділи возз'єднанню.
— Я покладу бузинову паличку туди, звідки її забрано, — сказав він Дамблдорові, що дивився на нього з величезною любов'ю і захопленням. — Хай залишається там. Якщо я помру природною смертю, як Іґнотус, її силу буде втрачено, так? її попереднього власника вже ніхто не переможе. На цьому все й закінчиться.
Дамблдор кивнув головою. Вони всміхнулися один одному.
— Ти впевнений? — запитав Рон. У його голосі відчува лася прихована нотка жалю, коли він поглянув на бузинову паличку.
— Думаю, Гаррі правий, —тихенько сказала Герміона.
— Від цієї чарівної палички більше неприємностей, ніж користі, — додав Гаррі. — А якщо чесно, — він відвернувся від портретів, думаючи зараз тільки про ліжко з чотирма стовпчиками, що чекало Його в ґрифіндорській вежі, та про те чи не здогадається, бува, Крічер принести туди бутерброд, — то мені вже вистачить неприємностей на все моє життя.
— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ —
Дев'ятнадцять років потому
Осінь того року настала якось несподівано. Ранок першого вересня був свіжий і золотий, мов яблуко, а коли невеличке сімейство жваво перебігало гуркотливу дорогу до великого, вкритого кіптявою вокзалу, вихлопні гази машин і дихання перехожих іскрилися в прохолодному повітрі, наче павутиння. Дві великі клітки торохкотіли на завантажених до самого верху візочках, що їх штовхали батьки. У клітках обурено ухкали сови, а руда заплакана дівчинка пленталася за братами, вчепившись у батькову руку.
— Ще трохи, і ти теж туди поїдеш, — сказав їй Гаррі.
— Два роки, — шморгнула носом Лілі. — А я хочу зараз!
Подорожні з цікавістю поглядали на сов, поки родина проштовхувалася до перегородки між дев'ятою і десятою платформами. Албусів голос долетів до Гаррі попри навколишній гамір — сини поновили суперечку, почату ще в машині.
— Я не буду! Не буду я в Слизерині!
— Джеймсе, та вгамуйся вже! — сказала Джіні.
— Я тільки сказав, що він може там опинитися, —не вгавав Джеймс, насміхаючись з меншого брата. — А що тут такого. Він може потрапити в Слиз…
Але тут Джеймс піймав материн погляд і замовк. П'ятеро Поттерів підійшли до перегородки. Джеймс озирнувся, зміряв меншого брата задерикуватим поглядом, забрав у матері візочка й побіг. За мить він щез.
— Ви будете мені писати? — одразу запитав у батьків Албус, скориставшись тимчасовою відсутністю брата.
— Та хоч щодня, якщо захочеш, — відповіла Джіні.
— Ну, не щодня, — швидко заперечив Албус. — Джеймс каже, що більшість учнів отримує листи з дому лише раз на місяць.
— Торік ми писали Джеймсові тричі на тиждень, —сказала Джіні.
242 
