очень нудно 
26 
— Але ж, я гадаю, одній людині подружитися з іншою надзвичайно важко.
— Згоден, — відповів я. — Два голоси за «важко».
Юкі сперлася ліктями на стіл й неуважно подивилася на мене.
— А що ви про це думаєте? Про її бажання.
— Річ не в тому, що я про це думаю. А в тому, що про це думаєш ти.Це ж само собою зрозуміло. Наприклад, ти можеш сказати: «Ще чого захотіла?» Або вважати «конструктивною позицією, вартою уваги». Що вибрати — залежить від тебе. Лише не треба поспішати. Як слід усе спокійно обдумай, а тоді вже вирішуй.
Усе ще підпираючи щоки долонями, Юкі кивнула. Біля шинквасу хтось голосно сміявся. Дівчина-піаністка повернулася до мікрофона й почала нашіптувати слова пісні «Blue Hawaii»: «Ніч молода — як ти, як я. Ходи зі мною, люба, поки над морем місяць пливе…»
— Ми з нею не жили у злагоді, — сказала Юкі. — А перед поїздкою до Саппоро було просто жахливо. І найприкріше, що ми не знаходили спільної мови в тому, ходити мені до школи чи ні. Ми навіть перестали говорити між собою й не дивились одна одній у вічі. І так тривало дуже довго. І все тому, що мама не може думати, як усі нормальні люди. Раптом скаже перше-ліпше, що стрельне їй голову, і відразу забуває. Говорить цілком серйозно, але через хвилину вже нічого не пам’ятає. Та іноді — ні сіло ні впало — вона раптом прокидається і згадує про свої материнські обов’язки. І саме це мене найбільше злить.
— І все ж таки… — намагався я її перебити. Мені нічого не залишалося, як вставляти в нашу розмову сполучники.
— І все ж таки… Звичайно… Вона таки особлива й неповторна. Але як мати — недбайлива й безвідповідальна, і цим вона мене ображала. І водночас чимось — навіть не знаю, чим — вона мене приваблювала. На відміну від тата. Не знаю чому. Однак якби зараз вона мені запропонувала подружитись, із цього нічого не вийшло б — надто різні в нас сили. Я — дитина, вона — доросла, сильна людина. Кожне із цим погодиться, правда? А мама саме цього й не розуміє. А тому — навіть якщо вона хоче зі мною подружитись і докладає до цього великих зусиль — мимоволі мене ображає… Скажімо, так було і в Саппоро. Якось одного разу мама намагалася зі мною зблизитися. Тому й я пішла їй назустріч. І також старалася, повірте. Та вона тим часом перемкнулася на щось інше, чим ущерть заповнена її голова, і про мене забула. Взагалі всі її наміри — це жіночі примхи, — сказала Юкі й щиглем збила надгризений крендель зі стола на пісок. — Взяла мене із собою до Саппоро. І що далі? Забула, що привезла мене, й подалася раптом до Катманду. І про те, що покинула мене в чужому місті, згадала тільки через три дні. Хіба так дбають про своїх дітей? Вона навіть не розуміє, як такою поведінкою мене образила. Та все-таки я люблю маму. Мабуть, таки люблю. І, напевне, радо з нею подружилася б. Але не хочу, щоб вона мене так дурила. І крутила мною, як їй заманеться. З мене цього досить!
— Усе ти правильно кажеш, — погодився я. — І доводи твої переконливі. Дуже добре тебе розумію.
— А от мама не розуміє… І хоч скільки їй пояснюй — не збагне, про що йдеться.
— Схоже на те…
— А тому я злюся.
— І це я розумію, — сказав я. — В такі моменти ми, дорослі, звичайно напиваємося.
Юкі жадібно випила половину склянки «Пінья-колади», величезної, мов акваріум. Скінчивши пити, вона підперла щоку долонею й сонним поглядом утупилася в мене.
— Трохи дивно… — сказала вона. — По тілу розлилося тепло, і спати хочеться.
— От і добре! — відповів я. — Настрій непоганий?
— Непоганий. Гарний настрій.
— Чудово! Сьогодні був довгий день. І тринадцятирічні, й тридцятичотирьохрічні врешті-решт мають право на гарний настрій.
Я розплативсь і, підтримуючи Юкі під руку, попрямував разом із нею вздовж узбережжя до готелю. Ми дійшли до її номера, і я відімкнув двері.
— Гей! — озвалася вона.
— Що таке? — спитав я.
— На добраніч! — сказала вона.
Наступний день видався по-гавайському прекрасним. Одразу після сніданку ми переодяглись і вийшли на пляж. Юкі сказала, що хотіла б покататися на морських хвилях, а тому я взяв напрокат дві дошки для серфінгу, і ми виплили в море перед готелем «Шератон». Я виклав їй елементарні знання техніки серфінгу, якої я навчився колись у друзів. Як осідлати хвилю, як ставити ноги на дошку тощо. Юкі запам’ятовувала все надзвичайно швидко. Добре володіла гнучким тілом, нутром відчувала, коли що робити. Через півгодини вона вже каталася на хвилях набагато успішніше за мене. «Цікаво!» — захоплено вигукувала вона.
26 
