очень нудно 
57 
— Згодна, — відповіла вона.
Ми кружляли вулицями Токіо, слухаючи музику. «От через таку поведінку, як наша, швидко забруднюється атмосфера, руйнується озоновий шар, наростає шум, люди психують, а запаси корисних копалин вичерпуються», — міркував я. Юкі сперлася головою на спинку сидіння і мовчки невидющим зором вдивлялася у нічне місто.
— Це правда, що твоя мати зараз у Катманду?
— Правда, — спроквола відповіла вона.
— Ну й доки не повернеться, ти будеш сама?
— У Хаконе в нас є стара служниця, — сказала вона.
— Угу… — протягнув я. — І таке постійно буває?
— Те, що вона мене покидає і кудись їде?.. Постійно. Її голова забита тільки власними фотографіями. Я на неї не нарікаю, просто вона така людина. Коротко кажучи, думає тільки про себе. Навіть забуває, де я. Так, ніби я парасолька. Просто забуває, а сама кудись їде. Як захоче в Катманду — ніщо інше в світі для неї вже не існує. Звісно, потім похоплюється, просить вибачити. Та незабаром повторюється те саме! Так і цього разу. Заманулося їй взяти мене з собою — мовляв, побачиш Хоккайдо. Звичайно, добре, що змогла взяти. Але ж відразу кудись полетіла, а мене залишила в готелі слухати плеєр і самій на обід ходити… Я більше терпіти такого не буду! І цього разу обіцяла — мовляв, повернуся через тиждень, та нема на це надії. Будь певен, вона і з Катманду подасться бозна-куди!
— А як звати твою маму? — спитав я.
Вона назвала прізвище та ім’я. Зовсім мені невідомі.
— Ніколи не чув, — зізнався я.
— Її професійне ім’я — Аме [21]. Упродовж багатьох років, — сказала вона. — Тому мама назвала мене Юкі. Нікудишнє ім’я, правда? От яка вона, моя мама!
Звичайно, я чув про Аме. А хто лише не чув про неї? Дуже відома в країні фото-художниця. Щоправда, у телевізорі не хизується, інтерв’ю газетам і журналам не дає. У вищому товаристві не показується. Її справжнього імені майже ніхто не знає. Віддається тільки улюбленій роботі. Відома своєю ексцентричною поведінкою. Знімає гостре, наступальне фото… Я похитав головою.
— Виходить, твій батько — той самий письменник… як там його… Хіраку Макімура, так?
Юкі здвигнула плечима.
— Він не така вже погана людина. Просто таланту не має.
З того, що написав батько Юкі, я прочитав колись декілька його книжок. Два великих романи і збірник оповідань, написані замолоду, справили на мене непогане враження. З оригінальним стилем і свіжим поглядом на речі. Завдяки цьому його книжки навіть потрапили у список бестселерів. А сам автор став популярним письменником. Його обличчя з’являлася в телевізорі, журнали друкували інтерв’ю з ним, присвячені його погляду на різні сторони громадського життя. Саме в той час він одружився з досить популярною фото-художницею Аме. Цей період його життя можна вважати вершиною його літературної кар’єри. Після того настав спад у його творчості. Раптом без особливої на це причини він розучився писати порядні книжки. Його наступні два-три романи виявилися літературним непотребом. Критика сприйняла їх у штики, а читачі перестали купувати. І тоді Хіраку Макімура повністю змінив свій стиль. З молодіжного письменника романтичного спрямування несподівано перетворився на експериментатора-авангардиста. Однак зміст його творів від цього не змінився. Тепер вони скидалися на жахливий колаж уривків з французької авангардистської літератури. Спочатку кілька нових запопадливих критиків, позбавлених творчої уяви, взялися розхвалювати такі його спроби. Але через два роки — мабуть, зміркувавши, що помилялися — замовкли й вони. Чому так сталося — не знаю. В усякому разі, його талант повністю вичерпався в перших трьох книжках. Однак писати він сяк-так умів. А тому, як кастрований пес, що за старою звичкою обнюхує будь-яку сучку, Хіраку Макімура все ще вештався в околі літературного світу. У той час Аме вже розлучилася з ним. Точніше — вона з ним порвала. Принаймні так стверджувала світська хроніка.
А проте літературна кар’єра Хіраку Макімури на цьому не скінчилася. Десь на початку сімдесятих років він розгорнув свою діяльність як автор пригодницьких книжок. Прощай авангардизм, настав час пригод і дії! Він об’їздив маловідомі закутки світу і писав про них у своїх творах. Про те, як разом з ескімосами їв тюленяче м’ясо, як жив з африканськими аборигенами, як проникав у табори південноамериканських партизанів. І немилосердно гудив письменників, що не знають життя за стінами своїх кабінетів. Спочатку все це непогано читалося, але він усе писав і писав упродовж десяти років, отож, природно, читачі від нього врешті-решт відвернулися. І взагалі у світі не залишилося багато місць, де можна зазнати пригод. Часи Лівінгстона та Амундсена давно минули. Пригодницький струмінь в його творах поволі слабшав і тільки стиль ставав щоразу пишномовнішим. А крім того, під час своїх поїздок він ніколи насправді не наражався на справжні небезпеки. Майже всюди його супроводжували якісь координатори, редактори, кінооператори і ще бозна-хто. А коли він зв’язався з телебаченням, разом з ним їздили з десяток режисерів, операторів і представників фірм-спонсорів. Його твори також ставилися на сцені. Чимдалі частіше. А це означає, що його добре знали в діловому світі.
57 
