109 
На екрані виникла панорама міського парку, похмурого й неживого в пелені снігу. Потім з’явилася шкільна фотографія Мері Кейт Гендрасен, на якій дівчинка пустотливо всміхалась, показуючи широкі металеві скобки на зубах. Гарне біляве волосся. Сукенка кольору електрик. Мабуть, її найкраща, гірко подумав Джонні. Мама старанно вбрала дочку, щоб та добре вийшла на шкільному фото.
Репортаж тривав — тепер глядачам нагадували історію попередніх убивств, — але Джонні був уже біля телефону й набирав номери: спершу довідкової служби, а тоді шерифової контори. Він насилу крутив диск, у голові в нього гупало.
З вітальні вийшов Герб і здивовано поглянув на нього.
— Кому це ти дзвониш, сину?
Джонні похитав головою, дослухаючись до гудків на тому кінці. Нарешті там зняли трубку.
— Контора шерифа округу Касл.
— Будьте ласкаві, я хотів би поговорити з шерифом Беннерменом.
— А хто ви?
— Джон Сміт, із Паунела.
— Заждіть, будь ласка.
Джонні обернувся до телевізора й побачив на екрані Беннермена, яким він був удень — у підбитій хутром куртці з каптуром і шерифськими нашивками на рукавах. Його оточували репортери, і він мав трохи розгублений вигляд, проте мужньо відповідав на їхні запитання. То був здоровий чолов’яга з високим чолом і темною кучерявою чуприною. Окуляри без оправи здавалися зовсім недоречними на його великому обличчі, а втім, на таких чоловіках окуляри завжди здаються недоречними.
— Ми опрацьовуємо цілий ряд версій, — сказав Беннермен на екрані.
— Алло! Містер Сміт? — почувся голос Беннермена в трубці.
Знов оте чудне почуття роздвоєності. Беннермен був у двох місцях водночас. Можна навіть сказати, у двох часах водночас. На мить у Джонні аж голова пішла обертом. Так почуваєш себе, катаючись на ярмарковій круговерті чи на «гігантських кроках».
— Містер Сміт? Ви мене чуєте?
— Так, чую. — Джонні проковтнув клубок у горлі. — Я вирішив спробувати.
— Молодчага! З біса радий…
— Ви не радійте, бо ще не відомо, чи з того щось вийде.
— Я знаю. Але… не поженешся, то й не спіймаєш. — Беннермен прокашлявся. — Я кулею вилечу з цього міста, як хтось дізнається, що я мусив удатися до ясновидця.
На обличчі Джонні майнула бліда подоба усмішки.
— Притому до викритого ясновидця.
— Ви знаєте, де в Бріджтоні кафе «У Джона»?
— Знайду.
— Ми зможемо зустрітись там о восьмій?
— Так, думаю, що зможемо.
— Дякую, містере Сміт.
— Нема за що.
Джонні поклав трубку. Герб пильно дивився на нього. На екрані телевізора мигтіли кадри вечірньої хроніки.
— Він тобі вже дзвонив?
— Так. Сем Вейзак сказав йому, що я, мабуть, зможу допомогти.
— А ти як думаєш? Зможеш?
— Не знаю, — відповів Джонні, — але голова вже не так болить.
6
Він спізнився на п’ятнадцять хвилин. Кафе «У Джона» було чи не єдиним закладом на Головній вулиці Бріджтона, який ще не зачинився. Снігоочисники не встигали прибирати сніг, і серед вулиці в кількох місцях уже виросли замети. Свистів вітер, на перехресті двох шосе, 302-го і 117-го, гойдався світлофор-мигавка. Біля входу до кафе стояла поліційна патрульна машина із золотими літерами на дверцях: «Шериф округу Касл». Джонні поставив свою машину поруч і зайшов у кафе.
Беннермен сидів за столиком, перед ним була чашка кави й судок з чілі. Телевізор увів Джонні в оману. Беннермен виявився не просто здоровим чолов’ягою, а справжнім велетом. Джонні підійшов і назвав себе.
Беннермен підвівся й потис йому руку. За першим же поглядом на бліде, змарніле обличчя Джонні та його худюще тіло, що потопало в просторій штормівці, він подумав: «Цей хлопець хворий і, мабуть, не довго протягне». Тільки голубі очі Джонні були напрочуд живі й чіпко, пронизливо, з відвертою цікавістю дивилися на шерифа. А коли руки їхні зімкнулися, Беннермен відчув якесь дивне збудження, — згодом він назве його відтоком. Відчуття було трохи подібне до того, коли торкнешся рукою оголеного електричного дроту. Потім воно минуло.
— Радий, що ви приїхали, — сказав Беннермен. — Чашку кави?
— Дякую.
— А як щодо порції чілі? Воно в них тут просто чудове. Мені з моєю виразкою шлунка й не слід би його їсти, а от не можу втриматись. — Помітивши на обличчі ДжоннІ подив, він осміхнувся: — Я розумію, такий здоровило — і раптом виразка, навіть дивно, правда?
109 
