162 
— Ну, придумаємо що-небудь… — озвався Чак.
— Наприклад?
— Наговоримо йому чогось такого… заб’ємо баки…
— Тобто обдуримо? Ні, на таке я не згоден. І не думай, Чаку.
— Ясно, — кивнув головою Чак.
— Тоді рушаймо, — жваво мовив Роджер. — Уже за чверть п’ята. Беремо «мерседес» — і в Соммерсворт.
3
Коли за двадцять хвилин до шостої вони троє зайшли в ресторан, його власник, Брюс Керрік, стояв за стойкою бару. Джонні побачив на дверях об’яву: «Сьогодні з 7-і вечора в нас зачинено — приватний банкет. Чекаємо вас завтра», — і в нього впало серце.
Не можна сказати, що Керрік збивався з ніг. Клієнтів у барі було обмаль: кілька робітників пили пиво й дивилися перший випуск вечірніх новин, та ще три парочки потягували коктейлі. Керрік слухав Джонні, і на обличчі його відбивався дедалі більший подив. А коли Джонні закінчив, він спитав:
— Ви сказали, ваше прізвище Сміт?
— Саме так.
— Містере Сміт, ходімте зі мною до вікна.
Він повів Джонні у вестибюль, до вікна біля дверей гардеробної.
— Вигляньте надвір, містере Сміт, і скажіть мені, що ви бачите?
Джонні виглянув, знаючи наперед, що він побачить. Шосе № 9 бігло на захід, просихаючи після недавнього дрібного дощику. Небо ясніло блакиттю. Гроза пройшла стороною.
— Нічого особливого. Принаймні поки що. Але ж…
— Ніяких «але ж», — відрубав Брюс Керрік. — Знаєте, що я думаю? Хочете, скажу по щирості? Я думаю, що у вас не всі дома. Чому ви вирішили розповідати свої байки саме мені, я не знаю і не хочу знати. Та коли ви маєте вільну хвилину, я вам поясню, що й до чого. Випускники виклали мені за цю вечірку шість з половиною сотень. Вони найняли першорядну рок-групу «Оук» з Мену. Гарячі страви уже в морозильній камері, хоч зараз саджай в ультрапіч. Салати на льоду. За питво плата окрема, більшості з тих діточок уже за вісімнадцять, і вони мають право пити скільки захочуть… та так сьогодні й робитимуть, і ніхто їм нічого не скаже, бо школу людина закінчує раз у житті. Отож я за іграшку покладу до кишені дві тисячі доларів. На сьогоднішній вечір я спеціально найняв шість офіціанток і розпорядницю. Якщо я відміню банкет, я не лише втрачу весь цей виторг, а й муситиму повернути оті шістсот п’ятдесят доларів за харч. Та ще не матиму й звичайних вечірніх відвідувачів, бо попередження про банкет висіло на дверях цілий тиждень. Ну як, до вас усе дійшло?
— Ви маєте на своєму даху грозовідводи? — спитав Джонні.
Керрік здійняв руки догори.
— Я йому розтлумачую, як стоять справи, а він мені про грозовідводи!.. Так, маю я, маю грозовідводи! Приїздив тут один тип, років уже десь із п’ять тому. Як почав мені співати, на скільки збільшиться моя страховка, і всяке таке інше. Отоді я й купив ті бісові грозовідводи. Ви задоволені?… Ой боже ж ти мій!.. — Він обернувся до Роджера й Чака. — Ну, а ви чого дивитесь? Чому дозволяєте цьому шизуватому розгулювати на волі? Ідіть уже звідси, чуєте? У мене й без вас діла вистачає.
— Джонні… — почав був Чак.
— Облиш, — сказав Роджер. — Ходімо. Пробачте, що забрали у вас час, містере Керрік, і дякуємо вам за чемність і увагу.
— Нема за що, — відказав Керрік. — Ото ще придурки! — І подався назад до бару.
Вони вийшли надвір. Чак із сумнівом поглянув на безхмарне небо. Джонні дивився в землю й понуро чвалав до машини, почуваючи себе найпослідущим дурнем. У скронях болісно гупало. Роджер стояв, застромивши руки в задні кишені штанів, і розглядав довгий низький дах ресторану.
— На що ти там роздивляєшся, тату? — спитав Чак.
— Немає ніяких грозовідводів, — замислено мовив Роджер Четсворт. — І духу немає.
4
Вони сиділи втрьох у вітальні великого будинку. Перед Чак ом був телефон. Хлопець нерішуче дивився на батька.
— Мало хто захоче міняти свої плани в останню годину, — сказав він.
— Головний їхній план — це вибратися з дому, — заперечив Роджер. — А туди чи сюди, не так уже й важить.
Чак знизав плечима й узявся дзвонити товаришам.
Кінець кінцем пощастило відрадити половину тих, що збиралися на банкет до «Кеті». Чому вони приїхали до Четсвортів, Джонні так до ладу й не зрозумів. Дехто, мабуть, розважив, що там буде цікавіше, декого принадила дармова випивка; але, певно, й тому, що поголос розходився швидко, а чимало батьків, чиї діти приїхали сюди, були вдень на лужку в Четсвортів. Отож не дивно, що Джонні на початку вечора почував себе рідкісним експонатом у скляній вітрині. Роджер сидів у кутку й потягував мартіні на горілці. Обличчя його являло собою непроникну маску.
162 
