очень нудно 
164 
Від обличчя Роджера Четсворта відлила вся кров. Він застиг на кухонному стільці неприродно прямо, втупивши очі в простір десь над головою Джонні. Руки його нерухомо лежали на столі. Знизу долинав галас і сміх упереміш зі співом Брюса Спрінгстіна.
До кухні зайшла Шеллі. Поглянула на чоловіка, потім на Джонні.
— Що з вами? Що сталося?
— Помовч, — сказав Роджер.
— …і досі палає, і, за словами Гові, точне число жертв можна буде встановити тільки над ранок. А тим часом відомо, що понад тридцять чоловік, здебільшого випускників Даремської середньої школи, з тяжкими опіками доставлено в навколишні лікарні. Сорок чоловік, переважно також випускники, вибралися надвір крізь невеликі віконця туалетної кімнати, а решта, як видно, скупчились у вихідних дверях, що й призвело до фатальних…
— Це про «Кеті»? — зойкнула Шеллі Четсворт. — Це там сталося?
— Так, — відповів Роджер. Голос його був моторошно спокійний. — Там.
Унизу теж раптом запала тиша. Потім почулося тупотіння на сходах. Двері кухні розчинились, і вбіг Чак, шукаючи очима матір.
— Мамо! Що таке? Що сталося?
— Схоже на те, що ми завдячуємо вам життя нашого сина, — промовив Роджер тим самим моторошно спокійним голосом. Джонні ніколи ще не бачив такого блідого обличчя. Роджер скидався на примарну воскову ляльку.
— Він згорів? — Чак не міг цьому повірити. За ним уже сунули сходами інші, перемовляючись тихими, переляканими голосами. — Ви кажете, згорів?
Ніхто йому не відповів. Аж раптом з-позад нього зметнувся пронизливий, істеричний крик Патті Стрейчен:
— Це він винен, отой! Це все через нього! Він сам думкою викликав пожежу, як у тій книжці «Керрі»[47]. Він злочинець! Убивця! Він…
Роджер обернувся до неї.
— Ану цить! — гарикнув він.
Патті зайшлася риданнями.
— Згорів? — повторив Чак.
Здавалося, він запитував самого себе, ніби хотів знати, чи підходить це слово.
— Роджере… — прошепотіла Шеллі. — Родже, любий…
Гомін на сходах і в підвальній залі наростав, здавалося, там шарудить сухе листя. Клацнула й замовкла стереосистема. Стало чути окремі голоси.
І Майк там був?… Шеннон теж туди поїхав?… Точно знаєш?… Я вже збиралась їхати, як раптом подзвонив Чак… Моя мати була тут, коли на цього типа накотило, то, каже, б наче в могилу вкинули, і умовила мене поїхати сюди… А Кейсі теж там?… І Рей?… А Морін Онтелло?… Боже мій, і вона?… А…
Роджер поволі встав і повернувся до гостей.
— Я пропоную, — сказав він, — вибрати найтверезіших, що здатні вести машини, і всім разом їхати до лікарні. Їм потрібна буде донорська кров.
Джонні сидів, мов закам’янілий. Сидів і гадав, чи зможе зрушити з місця. Надворі загуркотів грім. А за ним глухо, мов далеке відлуння, почувся передсмертний материн голос:
Виконай свій обов’язок, Джоне.
Розділ двадцять четвертий
12 серпня 1977 р.
Дорогий Джонні!
Розшукати Вас виявилося ділом доволі нехитрим — я часом думаю, що, маючи гроші, можна знайти в Америці кого завгодно, а гроші я маю. Може, Вам і не сподобається така груба відвертість, але ми всі — і Чак, і Шеллі, і я — надто багато Вам завдячуємо, щоб я міг бути з Вами хоч у чомусь нещирий. За гроші можна купити майже все, але від блискавки грішми не відкупишся. Дванадцятьох хлопців пожежники знайшли в чоловічому туалеті, де вікно було забите цвяхами. Вогонь туди не дійшов, але дійшов дим, і всі дванадцять задихнулися. Думка про це не йде мені з голови, бо серед тих дванадцятьох міг бути й Чак. Ось чому я знову «накрив» Вас, як Ви пишете в своєму листі. І з цієї ж таки причини не можу дати Вам спокою, хоч би як Ви про це просили. Принаймні доти, доки надісланий з цим листом чек повернеться до мене погашений і з Вашим підписом на звороті.
Ви, напевне, помітите, що цей чек на значно меншу суму, ніж той, який Ви одіслали мені назад з місяць тому. За цей час я зв’язався з розрахунковим відділом «Східного медичного центру штату Мен» і оплатив усі Ваші сумнозвісні лікарняні рахунки. Отже, Ви вільні від свого боргу, Джонні. Я міг дозволити собі зробити це, і я це зробив, причому з великою приємністю.
Ви пишете, що не можете взяти від мене гроші. А я кажу Вам, що можете і візьмете. Таки візьмете, Джонні. Я розшукав Вас у Форт-Лодердейлі і розшукаю будь-де, хай би Ви навіть забилися в Непал. Можете вважати мене невідчепним кліщем, як Вам завгодно, але мені більш до вподоби образ Небесного Гончака. Тільки не думайте, Джонні, що я женуся за Вами з великою охотою. Пригадую, як того дня Ви просили мене не жертвувати сином. А я мало не пожертвував. Ну, а як щодо інших? Вісімдесят один чоловік загинув, ще тридцять тяжко покалічені. Пригадую і Чакові слова: мовляв, щось придумаємо, заб’ємо хазяїну баки, — і своє праведне обурення блаженного дурня: «Ні, на таке я не згоден. І не думай, Чаку». А — я ж міг щось удіяти. Ось що точить мені душу. Міг дати тому гендляреві Керріку три тисячі, щоб він покрив усі збитки й зачинив на той вечір свій заклад. Це вийшло б по тридцять сім доларів за кожне життя. Отож повірте, мені аж ніяк не хочеться гнатися за Вами, досить з мене того, що я сам себе заганяв і ще не так зажену. Це розплата за мою вперту невіру в будь-що таке, чого я не міг осягти своїми п’ятьма чуттями. І не подумайте, будь ласка, ніби я оплатив Ваші рахунки й надсилаю цей чек, аби задобрити своє сумління. Грішми не відкупишся від блискавки, не відкупишся й від щонічних кошмарів. Ці гроші — задля Чака, хоч він про них і не знає.
164 
