очень нудно 
169 
Підстрелити, покалічити його? Може, потраплю, а може, й ні. Мабуть, при зручній нагоді, як, приміром, отоді в Трімбуллі, й потрапив би. Припустімо, що так. Справді, після замаху в Лорелі Джордж Уоллес перестав бути реальною політичною силою. А з другого боку, Рузвельт провадив свої кампанії, сидячи в інвалідному кріслі, і це навіть давало йому певні переваги.
Залишається одне: вбивство, „мокре діло“. Тут уже повна гарантія. Труп не може балотуватися на президента.
Та чи спроможусь я спустити курок?
А як і спроможусь, то що мене чекатиме потім?
Як співає Боб Ділан, „кохана, навіщо такі запитання?…“»
У блокнотах було й багато інших записів та нотаток, але найважливіше з того Джонні старанно виписав на окремому аркуші і обвів рамочкою:
«Припустімо, що вбивство залишиться єдиною радою. І припустімо, що я спроможуся спустити курок. Усе одно, вбивство — це хибний спосіб. Убивство — хибний спосіб. Хибний спосіб. Має бути якийсь інший вихід. Хвалити бога, часу в мене ще багато».
3
Та Джонні помилявся.
На початку січня 1978 року, невдовзі після того, як у Гайяні, на загубленій у джунглях злітно-посадочній смузі, було вбито конгресмена з Каліфорнії Лео Райяна, Джон Сміт виявив, що часу в нього зовсім обмаль.
Розділ двадцять шостий
1
26 грудня 1978 року о пів на третю дня Бад Прескотт обслуговував високого на зріст молодого чоловіка, вже трохи сивуватого, з виснаженим обличчям і набіглими кров’ю очима. Того першого дня після Різдва робота Бада й ще двох продавців магазину спортивних товарів на Четвертій вулиці у Фініксі полягала переважно в обміні передсвяткових покупок — але цей чоловік прийшов щось придбати.
Він сказав, що йому потрібна добра гвинтівка, легка, з ковзним затвором. Бад запропонував кілька зразків. Біля прилавка спортивної зброї більш нікого не було: коли вже людина купувала до Різдва якусь зброю, то дуже рідко виявляла бажання замінити її.
Покупець уважно оглянув усі зразки й зрештою спинив свій вибір на «ремінгтоні-700», дуже гарній гвинтівці калібру 0,243 дюйма з далеким точним прицілом і м’яким відбоєм. Він вписав у паспорт своє ім’я та прізвище — Джон Сміт, — і Бад подумав: «Так я тобі й повірив». Заплатив «Джон Сміт» готівкою, двадцятидоларовими купюрами, діставши їх просто з туго набитого гамана. Потім узяв з прилавка гвинтівку. Бад із значливим натяком сказав, що на бажання покупця в магазині безплатно випалюють на прикладі його ініціали. Та «Джон Сміт» лише заперечливо похитав головою.
Коли «Сміт» виходив з магазину, Бад побачив, що він помітно накульгує. В разі потреби, подумалось йому, впізнати цього дивака буде за іграшку: і кульгає он як, і вся шия в рубцях.
2
О пів на одинадцяту ранку 27 грудня до магазину канцелярського приладдя у Фініксі ввійшов дуже худий кульгавий чоловік і звернувся до продавця Діна Клея. Згодом Клей розповідав, що одразу помітив на одному оці того чоловіка «червону ляпку», як завжди називала крововилив його мати. Покупець сказав, що хоче придбати великий «дипломат», і, оглянувши зразки, вибрав найкращий, з волової шкіри, за 149 доларів 95 центів. Розплатився кульгавий готівкою — новісінькими двадцятками. Уся купівля забрала менш як десять хвилин. Потім чоловік вийшов з магазину й рушив до центру міста, і Дін Клей більш ніколи його не бачив, аж поки не натрапив на фотографію в місцевій «Сан».
3
Пополудні того ж таки дня високий сивуватий чоловік підійшов до залізничної каси й запитав касирку Боніту Альварес, як зручніше доїхати від Фінікса до Нью-Йорка. Касирка показала йому схему. Він провів пальцем по маршруту й ретельно записав станції, де мав робити пересадки. Потім спитав Боні Альварес, чи можна придбати квиток на третє січня. Вона перебігла пальцями по клавішах комп’ютера і сказала, що можна.
— Ну то, будь ласка... — почав був високий чоловік і раптом замовк. Тоді підніс руку до чола.
— Що з вами, сер?
— Фейєрверк, — мовив чоловік.
Згодом Боні запевняла поліцію, що виразно чула, саме це слово. Феєрверк.
— Сер, вам недобре?
— Голова болить, — відказав він. — Пробачте. — Він спробував усміхнутись, але це майже не змінило його виснаженого, дочасно постарілого обличчя.
— Може, дати вам аспірин? Я маю при собі.
— Ні, дякую. Минеться.
Касирка виписала квиток і сказала, що він прибуде в Нью-Йорк на Центральний вокзал шостого січня о п’ятнадцятій годині.
169 
