очень нудно 
171 
Саме в цю мить пасажир, що сидів через прохід, повернув голову до неї і всміхнувся — стомленою, хворобливою, а проте досить приємною усмішкою. Очі в нього були дуже червоні, так наче він щойно плакав. Джулі спробувала усміхнутися у відповідь, але усмішка вийшла силувана й фальшива. Оте налите кров’ю ліве око — і страшний шрам на шиї — робили половину його обличчя лиховісною і відразливою.
Джулі сподівалася, що той пасажир їде не до самого Портсмута, але, як виявилось, і він їхав туди. Вона побачила його всередині автовокзалу, поки бабуся Денні, радісно сміючись, торсала хлопчика в обіймах. Побачила, як він шкандибає до виходу з пошарпаною дорожньою сумкою в одній руці й новеньким «дипломатом» у другій. Аж раптом по спині в неї перебіг холодний дрож. І не в тім була річ, що чоловік дуже кульгав, — здавалося, він стрімголов кудись жене. В усій його манері було щось невблаганне, як сказала згодом Джулі в Нью-Гемпширському поліційному управлінні. Так наче він точно знав, куди йому треба, і ніщо не могло його зупинити.
Потім він вийшов у темряву, і Джулі його більше не бачила.
7
Тіммесдейл — невеличке Нью-Гемпширське містечко, що лежить на захід від Дарема і входить до третього виборчого округу. Існує містечко завдяки найменшій із Четсвортових текстильних фабрик, яка розляглася закіптюженою цегляною потворою на березі Тіммесдейл-Стрім. Єдина скромна гордість Тіммесдейла (за даними місцевої торгової палати) — це те, що свого часу він перший у Нью-Гемпширі запровадив електричне освітлення вулиць.
Одного вечора на початку січня до бару «Тіммесдейл» — єдиної в містечку пивниці — зайшов, помітно кульгаючи, молодий чоловік з дочасною сивиною в чуприні. За прилавком стояв сам хазяїн, Дік О’Доннелл. У барі майже нікого не було: тиждень ще не кінчався, до того ж надворі шугав холодний північний вітер. Снігу вже й так насипало над кісточки, а вітер знову ніс заметіль.
Новий відвідувач оббив з черевиків сніг, підійшов до прилавка й замовив склянку пива. О’Доннелл налив. Потім молодик неквапливо випив ще дві склянки, неуважливо дивлячись на екран телевізора за прилавком. Кольори були погані, телевізор розладнався ще місяців зо два тому, і Щасливчик Фонз скидався на старого упиря.
О’Доннелл не пригадував, щоб колись бачив цього відвідувача. Обслуживши двох підстаркуватих шльондр за столиком у кутку, він повернувся за прилавок.
— Ще одну?
— Та не завадить, — відповів молодик і показав на стіну над телевізором. — Як я розумію, ви з ним знайомі?
На стіні висіла оправлена під скло збільшена газетна карикатура. Вона зображувала Грега Стілсона у зсунутій на потилицю будівельній касці, що спускав зі сходів Капітолію добродія в строгому офіційному костюмі. То був Луїс Квінн, конгресмен, що з рік тому погорів на незаконних прибутках з автостоянок. Над карикатурою був заголовок: «Геть, злодюги, геть!» — а в нижньому кутку розгонистий напис: «Дікові О’Доннеллу, хазяїну найкращого шинку в третьому окрузі. Качай далі, Діку! — Грег Стілсон».
— Тоді я таки добре накачав, — сказав О’Доннелл. — Він виступав тут перед останніми виборами до конгресу. По всьому місту розклеїли об’яви: приходьте в суботу о другій дня до бару й вихиліть по одній Греговим коштом. Такого виторгу я зроду ще не мав. Обіцяно було по одній, а заплатив він за все хто що випив. Широка вдача в чоловіка, хіба ні?
— Ви, я бачу, стоїте за нього горою.
— Авжеж, — підтвердив О’Доннелл. — І ладен полічити ребра кожному, хто скаже щось проти.
— Тоді й не пробуватиму. — Молодик поклав на прилавок три двадцятип’ятицентовики. — Налийте й собі моїм коштом.
— Гаразд, не відмовлюся. Дякую, містере…
— Мене звуть Джонні Сміт.
— Ну що ж, радий познайомитися, Джонні. А мене — Дік О’Доннелл. — Він націдив собі склянку пива. — Атож, Грег чимало добра зробив для нашої округи. У нас тут багато хто побоїться сказати про це вголос, а от я не боюся. Скажу так, як є, і хай усі чують. Настане день, коли Грега Стілсона оберуть президентом.
— Ви думаєте?
— Думаю, — мовив О’Доннелл. — У Нью-Гемпширі Грегові ніде розвернутися. А він же ого який політик, це я вам кажу, а не хтось. Я завжди вважав усю ту братію кодлом пройдисвітів і нероб. Та й тепер вважаю. Але Грег — це виняток. Він чоловік правильний. Якби років п’ять тому ви сказали мені, що я таке говоритиму, я засміявся б вам у вічі. І відрубав би, що скоріше вподобаю всяких там поетиків з їхніми віршами, аніж бісових політиканів. Але він таки годящий чоловік, щоб я пропав.
171 
