170 
— Скільки з мене?
Вона назвала суму й спитала:
— Ви як платитимете, містере Сміт, готівкою чи чеком?
— Готівкою, — сказав він і дістав з гамана пачку двадцяток і десяток.
Касирка полічила гроші й дала йому решту, квиток і квитанцію.
— Ваш поїзд відходить о десятій тридцять ранку, містере Сміт, — сказала вона. — Будь ласка, приїдьте на вокзал за двадцять хвилин.
— Гаразд, — мовив він. — Дякую.
Боні відповіла широкою професійною усмішкою, але Сміт уже відвертався. Обличчя його було дуже бліде, і Боні здалося, що він насилу терпить біль.
Вона не мала й тіні сумніву, що він так і сказав: «Феєрверк».
4
Елтон Керрі служив провідником на лінії Фінікс — Солт-Лейк-Сіті. Той високий чоловік підійшов до його вагона рівно о десятій годині 3 січня; він дуже накульгував, і Елтон допоміг йому піднятися приступками. В одній руці пасажир ніс добряче пошарпану картату дорожню сумку, в другій — новісінький шкіряний «дипломат». Видно було, що «дипломат» досить-таки важкий.
— Вам допомогти, сер? — спитав Елтон, маючи на увазі «дипломат».
Але пасажир подав йому квиток і дорожню сумку.
— Квитка не треба, сер. Я візьму його, коли поїдемо.
— Гаразд. Дякую.
Дуже чемний пасажир, сказав Елтон Керрі, коли його згодом допитували агенти ФБР. І чайові дав щедрі.
5
6 січня 1979 року випало в Нью-Йорку сіре й похмуре, з низько навислими сніговими хмарами, хоч сніг не падав. Таксі Джорджа Клементса стояло перед готелем «Білтмор», навпроти Центрального вокзалу.
Дверці відчинились, і в машину обережно, так наче в нього все боліло, сів молодик із сивуватою чуприною. Примостив на сидіння поруч себе дорожню сумку та «дипломат», зачинив дверці, а тоді відхилив голову на спинку й на мить заплющив очі, ніби страшенно стомився.
— Куди їдемо, друже? — запитав Джордж.
Пасажир зазирнув у папірець.
— Автовокзал Порт-Оторіті, — сказав він.
Машина рушила.
— Кепський ви маєте вигляд, друже. Ось і мій шуряк буває такий, коли йому хапає жовчний міхур. У вас теж камінці?
— Ні.
— Мій шуряк каже, нема нічого гіршого за камінці в жовчному міхурі. Ну, ще хіба камінці в нирках. А я йому на це знаєте що? Що він г…к. Енді, кажу, ти добрий чоловік, і я до тебе із щирою душею, але ти г…к. А рак у тебе був, Енді? Тобто питаю, розумієте, чи був у нього коли-небудь рак. Це я до того, що, як відомо всім, гіршої болячки, ніж рак, не буває. — Джордж пильно подивився в дзеркало заднього огляду. — Слухайте, друже, я серйозно… з вами нічого такого?… Бо як по правді, то вас наче з домовини вийняли.
— Все гаразд, — відказав пасажир. — Просто… згадав, як одного разу їхав у таксі. Кілька років тому.
— А-а, зрозуміло, — глибокодумно мовив Джордж, так наче знав, про що йдеться. Атож, шизуватих у Нью-Йорку достобіса, нічого не скажеш. І по короткому роздумі на цю тему він повів далі про свого шуряка.
6
— Мамо, той дядечко хворий?
— Цс-с.
— Гаразд, але він хворий?
— Денні, замовч.
Жінка вибачливо усміхнулася до пасажира, що сидів у міжміському автобусі через прохід від них: мовляв, дитина, що з неї візьмеш, — але той, як видно, не почув хлопчикових слів. Бідолаха й справді мав недужий вигляд. Денні було всього чотири роки, одначе щодо цього він не помилився. Чоловік байдуже дивився у вікно, на снігову порошу, що супроводила їх, відколи переїхали кордон штату Коннектикут. Він був страшенно блідий і страшенно худющий, а шию його від коміру пальта й мало не до підборіддя перетинав моторошний, як у Франкенштейна, шрам. Здавалося, не так давно хтось пробував скрутити йому в’язи й лише трохи недокрутив.
Автобус прямував до Портсмута, штат Нью-Гемпшир, і мав прибути туди о дев’ятій тридцять вечора, якщо не дуже завадить снігопад. Джулі Браун із сином їхала в гості до свекрухи, старої гепи, що знов почне розбещувати Денні, хоч хлопчисько й так уже розбещений до краю.
— Я хочу піти подивитися на нього.
— Не можна, Денні.
— Я хочу подивитися, який він хворий.
— Не можна!
— Мамо, а що, як він мре? — Очі Денні аж заблищали від такої захопливої перспективи. — Може, він зараз і вмре!
— Денні, замовч!
— Містере! — гукнув Денні. — Ви мрете, правда?
— Денні, цить, кажу тобі! — просичала Джулі, почервонівши від сорому.
Денні заплакав, чи, власне, вередливо заскиглив, як завжди, коли хотів домогтися свого, — а в таких випадках її щоразу поривало вхопити малого й боляче щипати, аж поки йому справді стане чого плакати. Коли їдеш отак автобусом проти ночі, серед темряви й осоружної заметілі, і поруч тебе гидко скиглить твоя дитина, мимоволі починаєш думати: о Господи, краще б мати стерилізувала мене ще до повноліття…
170 
