Последние отзывы

  88  

Якась жінка з Північної Кароліни — і звідки вона тільки дізналася про нього, адже ту серпневу прес-конференцію по національному телебаченню не показували — надіслала йому обвуглений шматок дерева, її будинок згорів, писала вона, і у вогні загинули її чоловік та двоє з п’ятьох дітей. Пожежна служба міста Шарлотта вважає, що причиною пожежі стала несправна електропроводка, але вона з цим рішуче не згодна. Будинок напевне підпалили. Вона хоче, щоб Джонні взяв у руки цей недогарок з попелища й сказав, хто вчинив підпал, і хай той нелюд довіку гнитиме у в’язниці.

Джонні не відповів на жоден лист і відіслав назад усі речі (навіть обвуглений шматок дерева) — своїм коштом і без будь-яких пояснень. Він таки взяв у руки декотрі з них. Більшість їх, як, приміром, і ота частка згорілої стіни, надіслана вбитою горем жінкою із Шарлотта, анічогісінько йому не сказали. Одначе дотик до окремих предметів викликав невиразні тривожні образи, подібні до тих, від яких прокидаєшся серед ночі. Здебільшого то були лише примарні тіні, що виникали й одразу ж зникали, не залишаючи по собі нічого конкретного, тільки відчуття. Та одна з тих речей…

Шарф надіслала йому інша жінка, сподіваючись дізнатися про долю свого брата. То був білий плетений шарф, що нічим не різнився від мільйонів інших. Та тільки-но Джонні взяв його в руки, як стіни батькового будинку нараз зникли, а звук телевізора в сусідній кімнаті почав то наростати, то згасати, наростати й згасати, аж поки перетворився на заколисливе сюрчання літніх комах і віддалений плюскіт води.

Пахло лісом. Крізь крони величезних старих дерев пробивалося зеленкувате сонячне проміння. Ось уже години зо три він ішов по воглому, грузькому ґрунту, мало не по болоту. Його брав страх, дедалі більший страх, але він не втрачав голови. Якщо заблукаєш у цих безкраїх північних лісах і піддасися паніці, то вважай, що родичі можуть замовляти тобі надгробок. Він неухильно простував на південь. Минуло вже два дні, як він залишив Стіва, Роккі й Логена. Вони отаборились біля…

(назва не приходила, вона була в мертвій зоні)

…на якійсь річечці, де ловилася форель, і він сам винен — надто залив очі тим клятим зіллям.

Він бачив свій рюкзак, прихилений до замшілого стовбура поваленого вітром дерева, мертве гілля якого, схоже на кістки, то там, то там біліло крізь зелень; атож, він бачив рюкзак, але дістати до нього не міг, бо відійшов убік справити малу нужду й ступив у справжнє болото, де брудна твань ураз сягнула майже до верха його чобіт; він спробував позадкувати, вибратися на сухіше місце, щоб там зробити своє діло, але вибратися не міг. Не міг, бо то було не просто баговиння. То було… щось інше.

Він стояв, марно озираючись довкола, шукаючи очима, за що б ухопитися, і мало не сміючись із свого безглуздого становища: оце маєш, хотів відлити і вскочив у пливун.

Він стояв, спершу певний, що то лише неглибока ковбаня, — в найгіршому разі набере в чоботи, та й по всьому; зате буде що розказати, коли його знайдуть.

Він стояв майже спокійно, не панікуючи, аж поки його засмоктало над коліна. Тоді почав борсатися, забувши, що коли вже вскочив здуру в пливун, то треба стояти й не ворушитись. Він і незчувся, як пливучий пісок засмоктав його до пояса, а тоді до грудей, наче величезні темні губи, стискаючи йому легені й не даючи дихнути; він почав кричати, але ніхто не озивався, ніхто не приходив, тільки гладка коричнева білка продріботіла по замшілому стовбуру поваленого дерева, вмостилась на його рюкзаку і втупила в нього свої блискучі чорні очиці.

Пливучий пісок уже сягнув йому до шиї, густі темні випари били в ніс, із грудей невблаганно витискало повітря, і крик його ставав усе тонкіший і судомніший. Кругом пурхали, пищали, пересварювалися птахи; зеленкуваті, наче патина на міді, сонячні промені падали крізь листя на землю, а він загруз уже до підборіддя. Сам-один, він помре сам-один — і він розтулив уста, щоб крикнути востаннє, але не крикнув, бо твань заповзла до рота, тоненькими струминками проточилася між зубами, потекла по язиці, він уже ковтав її і крикнути не міг…

Джонні прочнувся, облитий холодним потом, шкіра його взялася сиротами, він стискав у руках туго зібганий шарф і уривисто, судомно дихав. Потім пожбурив його геть, і шарф упав на підлогу, вигнувшись білою змією. Джонні більш не доторкався до цього. Батько вклав шарф у пакет і відіслав назад.

Та тепер, хвалити бога, листів і бандеролей надходило менше. Як видно, схибнуті знайшли собі новий об’єкт прилюдної і таємної одержимості. Газетні репортери більш не дзвонили й не просили дати інтерв’ю — і тому, що був змінений і вилучений з довідкової служби номер телефону, і тому, що вся ця історія уже стала вчорашньою новиною.

  88